— Ну все, досить! — скрикнула Оксана, кинувши торбу на ліжко. — Хочу в Карпати! Лежати, як кіт, на сонечку цілісінький день, а ввечері — до корчми з музикою. Щоб гусли, вареники, і жодної думки про роботу!
Тарас усміхнувся. Він уже звик до її емоційних спалахів. Оксана була дівчиною непростою: гостра на язик, з дотепним жартом, часом навіть колюча, але завжди щира. Вона не грала ролей, не намагалася вдавати — з нею було легко і весело. І що найголовніше — біля неї не треба було нікого вдавати.
Познайомилися вони кілька місяців тому, і з того часу Тарас наче почав дихати повнішими грудьми. Жодних ніякових пауз, жодної брехні — лише тепло і відчуття, що він поруч із тим, з ким хочеться бути. Назавжди.
— Що сталося на роботі? — м’яко запитав він, підійшовши ближче.
— Усі мене доколупали! «Оксана це, Оксана те!» — ніби інших імен не існує. Сьогодні ледь не послала начальника куди подалі! Якби не стрималася, уже б сиділа без роботи…
— Значить, тобі справді треба відпочити, — засміявся Тарас. — Можемо махнути кудись, хоч і не в гори.
— Та куди? Мені в найкращому випадку дадуть один вихідний. Який сенс у такій відпустці?
— А може, поїдемо до баби Галі? Там повітря таке, що від однієї прогулянки висипаєшся. І пампушки! Ще теплі, з маком…
— До баби? — Оксана розплющила очі. — Серйозно? Я ж ніколи на селі не була.
— Як це — ніколи?
— Ну, от так. Всі мої родичі — з міста. Навіть кіз живцем не бачила. Тільки на упаковці сиру.
— Тоді тобі точно треба поїхати! Ти навіть не уявляєш, як там гарно. Річка, груба, зорі вночі, вогнище…
— Ой, Тарасе, де тобі такий ентузіазм. Чесно кажучи, до бабусі я ще не готова.
— А даремно. Моя баба Галя — золото. Нагодують тебе так, що й рук не підіймеш, напоять чаєм із м’ятою — і все, ти її полюбиш.
— Ну якщо пампушки — це аргумент… — Оксана посміхнулася. — Тоді гаразд. Але з одною умовою — якщо мені не сподобається, ти зобов’язаний купити мені нову спідницю. Бо в стару я після бабусиних смаколиків не влізу.
Він сміявся, а вона ще не знала — сміятися їй чи почати хвилюватися.
Дорога виявилася не з легких. Останні кілометри їхній возок трясся по розбитій ґрунтовці. Але Тарас був спокійний. А от Оксана нервувала, пильно дивлячись у вікно, очікуючи побачити покошені хати, купу гною та гусей, що кинуться на чужинців.
Але все виявилося інакше. Село було великим, охайним, з кількома вулицями, крамницями, навіть бруківкою. І навіть кіз поки що не було видно. Зате бігали босі діти, жінки з акуратними косами, чоловіки, що сиділи біля хвіртки й мирно базікали.
Баба Галя зустріла їх, ніби чекала віками. Обняла Оксану, наче рідну, закрутилася, посадила за стіл. А стіл так і ломився: борщ, вареники, сало, пампушки, узвар.
Оксана оніміла. Де та бабуся, що буде дивитися з-під лоба і мовчати за обідом? Де той сільський побут, який лякав її з дитинства?
Тарас сяяв: він знав, що саме так усе й буде.
Після обіду він повів Оксану до річки. А там — справжня казка. Вода — чиста, дітлахи плескаються, чоловіки смажать шашлики, жінки розстилають покривала. Ніхто не свариться, ніхто не поспішає. Лише сміх, вітер і запах диму.
Ввечері Оксана заснула, ледь торкнувшись подушки. Ранок розбудив її променями сонця — занавіски у баби Галі були легкі, майже прозорі. Дівчина підвелася, накинула свиту і вийшла на подвір’я. І завмерла.
Перед нею рожевіло небо, сонце щойно піднялося над обрієм. Десь далеко ревли корови, співали птахи, пахло росою, травами, чебрецем. Уся земля, увесь простір навколо дихав спокоєм. Оксана зняла постоли і ступила босою ногою на вологу від роси траву. Стояла й мовчала. Душа очищалась.
— Я тебе загубив, — пролунав позаду Та— А я тут… — прошепотіла Оксана, повертаючись до нього з усмішкою, що променилася в перших сонячних променях.
