Олеся не розуміла, чому її так тягнуло до вокзалів. Може, через те, що потяги ніколи не запізнюються – відправляються вчасно, навіть якщо ти не готовий. А може, тому що на перонах легше дихати: гамір, метушня, чужі обличчя. Ніхто не дивиться довго. Ніхто не ставить зайвих питань. Все мимоволі, наче саме життя тут — лише пересадочний пункт. І у цій швидкоплинності було щось заспокійливе. Тут ніхто не знав, ким ти була до цього ранку. Ніхто не питав, чому очі червоні, а руки тремтять.
Тричі на тиждень, після зміни у лікарні, вона заходила на Київський вокзал. Купувала чай у паперовому стаканчику, брала булочку і сідала біля вікна у залі очікування. Іноді просто сиділа, відчуваючи тепло чашки як єдину сталу річ у цьому дні. Іноді писала у зошит – не думки, а просто слова, аби переконатись: вона ще може складати їх у речення. Іноді дивилася на табло – не щоб поїхати, а щоб пам’ятати: можна. Можна піти. Можна повернутися. Можна стати кимось іншим. Або хоча б собою, але не тією, що залишилася у минулому.
Рік тому зник її брат. Просто вийшов із квартири і не повернувся. Жодних дзвінків. Жодних записок. Жодних записів з камер. Жодних зачіпок – ніби розчинився у повітрі. Поліція сказала: «Буває. Чоловіки часто йдуть самі». Оформили папери, кивнули, забули. Але вона знала – він не пішов. Він зник. Як виключене світло. Миттєво. Без попередження. Без пояснень. Наче хтось вирвав його з її життя, не залишивши навіть тіні.
Мати після цього лягла. Майже одразу. Дивилася у стіну, мовчала, не їла. Батько замкнувся, говорив крізь зуби, ніби у будинку все стало чужим. Залишилася вона – з фотографіями, із залишками запаху на його куртці, з питаннями, на які ніхто не збирався відповідати. Дім наповнився луною. Все, що колись звучало живо, тепер дзвеніло порожнечею.
Перші місяці вона шукала: обдзвонювала лікарні, морги, волонтерів. Розклеювала оголошення на зупинках. Дивилася у вічі бездомним, ніби сподівалася, що один із них обернеться – і це буде він. Потім – перестала. Не тому що змирилася. Просто втомилася сподіватися вхолосту. Надія, як багаття, теж згасає, якщо в неї не підкидати дров. І вона зрозуміла: єдиний спосіб жити – дихати далі. Без цілі. Без впевненості. Але дихати.
На вокзалі вона вперше помітила хлопчика – років семи, у завеликому худи. Він сидів біля стіни, гриз булку і вдивлявся у підлогу. Його обличчя було блідим, з тонкими губами та сірими колами під очима. Погляд – обережний, як у вуличної кішки: напружений, насторожений. Наступного дня – знову. А потім – щодня. Вона приносила йому сік, зошит, шапку. Він не говорив. Лише кивав. Іноді дивився на неї прямо, ніби намагаючись зрозуміти, навіщо вона це робить. Ніби в ньому всередині спрацьовувала сигналізація: не підпускати нікого надто близько.
Через два тижні він сів поруч. Повільно. Непевно. Так сідають ті, хто давно не намагався бути поряд.
— А у тебе хто зник? – спросив він, дивлячись просто перед себе.
Олеся здригнулася. Спочатку від несподіванки. Потім – від самого питання. Вона сіла поруч і довго мовчала. Ніби боялася вимовити те, що носила в собі цілий рік.
— Брат. А в тебе?
— Мама. Три роки тому. Я тоді спав. Вона пішла – і все.
Він сказав це спокійно. Ніби розповідав, скільки триває мультик. Без скарг. Без інтонації. Просто як факт. Потім підвівся і пішов. Не попрощавшись. Але й не відштовхуючи. Просто – як роблять ті, хто звик, що на них довго не затримуються.
З того часу вони сиділи поруч. Майже завжди мовчки. Іноді він малював – кутом олівця, на краю старої газети. Іноді вона читала – не вголос, а так, що погляд ковзав по рядках із м’якою увагою. Іноді вони просто дивилися, як відходить потяг. Один за одним. Як дихання. Плавно, без поспіху, наче саме життя рухалось у ритмі від’їзду.
Іноді він ставив короткі запитання: «Ти лікарка?», «Ти завжди сама?» – але відвертався одразу, як тільки отримував відповідь. Олеся не наполягала. Не втручалася у його тишу. Вона відчувала, як у ньому живе страх довіри – обережний, як птах на дроті.
Олеся не питала, де він ночує. Не тому що не хотіла знати. Тому що відчувала: якщо сам захоче – розкаже. І, мабуть, саме в цьому і була довіра: сидіти поруч, не вимагаючи нічого, крім присутності.
Одного разу він не прийшов. І наступного дня – теж. Вона ходила по вокзалу, шукала очима, як шукають у натовпі рідне обличчя – за контуром, за ходою, за чимось невловимим. Розпитувала охорону, показувала фото на телефоні. Їй крутили пальцем біля скроні. «Хлопців тут багато. У кожного своя істВона знайшла його в парку біля фонтану, схудлого, але живого, і коли він подивився на неї, у його очах вперше з’явився промінь надії, який казав, що десь у цьому світі, серед усіх переїздів і розставань, все ж таки є місця, де можна зупинитися і знайти дім.
**Кінець.**
