Оксана не розуміла, чому її так тягне до вокзалів. Може, тому що потяги не запізнюються — відправляються вчасно, навіть якщо ти не готовий. А може, тому що на перонах дихається легше: шум, метушня, чужі обличчя. Ніхто не дивиться довго. Ніхто не ставить зайвих питань. Все миттєво, ніби саме життя тут — лише пересадочний пункт. І в цій швидкоплинності було щось заспокійливе. Тут ніхто не знав, ким ти була до цього ранку. Ніхто не допитувався, чому очі червоні, а руки тремтять.
Тричі на тиждень, після зміни у лікарні, вона заходила на Київський. Купувала чай у пластиковому стаканчику, брала булку і сідала біля вікна у залі очікування. Інколи просто сиділа, відчуваючи тепло чашки як єдину стабільність у цьому дні. Інколи писала у зошит — не мислі, а просто слова, аби переконатись: вона ще може складати їх у речення. Інколи дивилася на табло — не щоб поїхати, а щоб пам’ятати: можна. Можна піти. Можна повернутися. Можна стати кимось іншим. Або хоча б собою, але не тією, що залишилася у минулому.
Рік відтоді, як зник її брат. Просто вийшов із квартири — і не повернувся. Ні дзвінків. Ні записок. Ні записів з камер. Жодних натяків — ніби розтанув у повітрі. У поліції тільки похитують плечима: «Буває. Чоловіки часто йдуть самі». Документи оформили, кивнули, забули. Але вона знала — він не пішов. Він зник. Як вимкнене світло. Раптово. Без попередження. Без пояснень. Наче хтось вирвав його з її життя, не залишивши навіть тіні.
Мати після цього лягла. Майже одразу. Стояла у стіну, мовчала, не їла. Батько замкнувся, розмовляв стисло, ніби у домі все стало чужим. Залишилася вона — зі світлинами, з останнім запахом на його светрі, з питаннями, на які ніхто не збирався відповідати. Дім наповнився луною. Всі звуки, які колись були життям, тепер дзвеніли порожнечею.
Перші місяці вона шукала: обдзвонювала лікарні, морги, волонтерів. Розклеювала оголошення на зупинках. Дивилася в очі бездомним, ніби сподіваючись, що один із них обернеться — і це буде він. Потім — перестала. Не тому що змирилася. Прото втомилася марно сподіватися. Надія, як вогонь, теж згасає, якщо її не підкидати. І вона зрозуміла: єдиний спосіб жити — просто дихати далі. Без цілі. Без впевненості. Але дихати.
На вокзалі вона вперше відчула його погляд — хлопець років семи, у великій светрі. Сидів коло стіни, гриз булку і пильно дивився у підлогу. Його обличчя було блідим, з тонкими губами і сірими колами під очами. Погляд — обережний, як у вуличного кота: напружений, насторожений. Наступного дня — знову. Потім — кожен раз. Вона приносила йому сік, зошит, шапку. Він не говорив. Лише кивав. Інколи дивився на неї нерухомо, наче намагався зрозуміти, навіщо вона це робить. Ніби всередині у нього була сигналізація: не підпускати занадто близько.
Через два тижні він сів поруч. Повільно. Невиразно. Так сідають ті, хто давно не намагався бути поряд.
— А в тебе хто пропав? — спитав він, не відводячи погляду вбік.
Оксана здригнулася. Спочатку від несподіванки. Потім — від самого питання. Вона сіла поруч і довго мовчала. Наче боялася вголос сказати те, що носила в собі цілий рік.
— Брат. А в тебе?
— Мама. Три роки тому. Я тоді спав. Вона пішла — і все.
Він сказав це спокійно. Ніби розповідав, скільки триває мультик. Без скарг. Без інтонації. Просто як факт. Потім встав і пішов. Не попрощавшись. Але й не відштовхуючись. Просто — як це роблять ті, хто звик, що на них не затримуються.
З тих пір вони сиділи поруч. Майже завжди мовчки. Інколи він малював — кутом олівця на краю газети. Інколи вона читала — не вголос, але так, що слова ніби скрізьлися по рядках. Інколи просто дивилися, як відправляється потяг. Один за одним. Немов подихи. Плавно, без поспіху, наче й саме життя рухалось у ритмі від’їздів.
Інколи він ставив короткі запитання: «Ти лікарка?», «Ти завжди сама?», але одразу відвертався, отримавши відповідь. Оксана не наполягала. Не вривалася у його тишу. Вона розуміла його страх довіри — обережний, як птах на дроті.
Вона не спитала, де він ночує. Не тому що не хотіла знати. Тому що відчувала: якщо захоче — розповість сам. І, можливо, саме в цьому була та довіра — сидіти поруч, не вимагаючи нічого, крім присутності.
Одного разу він не прийшов. І наступного дня теж. Вона ходила по вокзалу, шукала поглядом, як шукають у толпі рідне обличчя — за силуетом, за ходою, за чимось невловимим. Розпитувала охоронців, показувала фото на телефоні. Їй крутили пальцем біля скроні. «Хлопців тут багато. У кожного своя історія», — казаІ через роки, коли він показав їй свій перший випускний альбом, вона зрозуміла, що незнайомі вокзали колись привели їх до спільного дому.
