Спочатку зникли рукавички. Потім — зв’язка ключів. Згодом — старий шарфик. Все це можна було списати на вік, неуважність, втому. Але коли щезла вже шоста річ за місяць — скринька з нитками, що завжди стояла на комоді, — Ганна Іванівна не витримала. Вона опустилась на стілець, важко зітхнувши. Пальці її тремтіли, але не від страху — від гніву, від того, що її маленький, звичний світ почав розвалюватись, ніби хтось невидимий обережно витягував із нього нитки.
— Ну, раз так, давай грати, — промовила вона голосно, і в її голосі дзвенів не тривожний вигук, а виклик, гострий, як лезо.
Квартира мовчала. Лише за стіною тикали старі ходики, відміряючи час із дивною впертістю. Ганна Іванівна жила сама вже дев’ять років. Чоловік пішов раптово, прямо у вітальні, з недопитою чашкою чаю в руці й недоговореним жартом на губах. Після його смерті вона нічого не міняла: той самий потертий диван, той самий скрипучий стілець, навіть його улюблена кружка залишилась — з вицвілим написом «Найкращий дідусь».
Дочка навідувалась раз на півроку. Привозила продукти, бурчала, що мати не бере слухавку, і поспішно їхала. Її слова були уривчастими, ніби витисненими між справами, родиною, невпинними клопотами. Ганна Іванівна не ображалась. Вона все розуміла: у доньки своє життя, робота, діти, кредити. Вона брала пакети з крупами й ліками, посміхалась, незграбно обнімала, проводжала до дверей і стояла потім у порожньому коридорі, дивлячись на захлопнуту браму, доки тиша не ставала нестерпною.
Але місяць тому в хаті почалося щось дивне. Не раптом, не різко — ніби хтось обережно перекроював її світ, наче кравчиня, яка підрізає край тканини. Спочатку з’явився запах — тонкий, неначе в кутку кімнати тліли сухі трави, як у хаті її бабусі. Потім — протяги. Фіранки тріпотіли, навіть якщо кватирка була зачищена. І тіні. Вони ковзали по стінах, не збігаючись із рухом світла, немов хтось невидимий підкрадався по кімнаті, але не залишав слідів. Будинок наче дихав чужим ритмом, не її.
Ганна Іванівна мовчала. Тільки частіше почала сидіти біля вікна, підібгавши ноги, з охололою кружкою в руках, дивлячись на засніжену вулицю за шибкою. Вона дивилась, як падає сніг, як він вкриває старий двір, де колись грали діти, і згадувала. Як батько вчив її кататись на велосипеді, тримаючи за сідло, доки вона не навчилась ловити рівновагу. Як у дев’яності вони з чоловіком грілись біля буржуйки, коли світло вимикали на тижні, і сміялись, намагаючись підсмажити хліб на розпеченій кришці. Як вони вперше купили телевізор і всю ніч сперечалися, який канал ввімкнути, доки не заснули, притиснувшись одне до одного.
А потім речі почали зникати. Спочатку дрібниці: гудзик, хустинка, стара брошка. Потім — важливіше: улюблений шарф, окуляри, записник. І кожен раз — без сліду, без причини. Ніби хтось невидимий викрадав шматочки її життя, акуратно, але наполегливо.
— Де ти сховалась? — запитала вона одного разу в порожнечу. Голос пролунав голосніше, ніж вона очікувала, наче відлуння відбилось від стін і зависло в повітрі.
І раптом із кухні донеслось: «Тут».
Голос був тихий, майже дитячий, але не страшний. Не злий. Просто чужий. І через це — аж до мурашок справжній.
Вона не кинулась туди миттю. Заварила чай, сіла, почекала. Дивилась на кола в кружці, немов у них можна було прочитати відповідь. Потім підвелась, розправила плечі й повільно увійшла до кухні. Двері скрипнули, немВ темному кутку кухні вона помітила маленьку тінь, що посміхалась до неї, як давно забута дитяча спогадка.
