Однієї ночі та одного дня
Соломія безперервно поглядала на годинник. Час повз, ніби загущений мед, важкий і повільний. До кінця робочого дня залишалася ще ціла година.
— Чого все на годинник витріщаєш? Куди спішиш? — запитала головна бухгалтерка Олена Михайлівна.
— Ні, але…
— Чоловік? У твої роки жінка може поспішати тільки через чоловіка. А в мої — мріє зупинити біг стрілок. — Олена Михайлівна глибоко зітхнула. — Гаразд, іди. Користі від тебе все одно нема.
— Дякую! — Соломія почала квапливо закривати програму на моніторі.
— Любиш? — з меланхолійною цікавістю спитала Олена Михайлівна.
— Люблю. — Соломія прямо подивилася на начальницю.
Їхні столи стояли наискосок, і Олена Михайлівна бачила її прекрасно. Розміри кабінету не дозволяли розташувати меблі інакше. І Соломія відчувала себе ніби на іспиті під пильним поглядом.
— То чого заміж не йдеш? Не кличе? — Олена Михайлівна зняла окуляри й потерла перенісся. — Зрозуміло. Одружений. І діти є? Класика жанру. Спочатку приховав правду, а коли розповів, ти вже закохалась і не змогла кинути. Обіцяв розлучитися, коли діти підростуть. Так?
— Звідки ви знаєте? — здивувалася Соломія.
Тепер вона втупилася в начальницю.
— Я теж колись була молодою. Думаєш, тільки ти одна потрапила на цю гачку? Дівчино, якщо чоловік не пішов від сім’ї одразу — не піде ніколи. Прийми це. Піди сама.
— Але… я кохаю.
— Коли тобі набриднеш або — не дай Боже — дружина дізнається, буде гірше. Хоч гідність збережеш. Повір мені. І карму не псуй. — Олена Михайлівна вдягла окуляри, миттю перетворившись на сувору.
— Подумай. У понеділок не спізнюйся. — Вона не підняла голови від паперів.
— Кохає вона… — зітхнула Олена Михайлівна і похитала головою, коли Соломія вийшла.
Соломія збігла сходами, попрощалася з вартівником і вискочила на вулицю, залиту яскравим травневим сонцем. Відразу побачила машину Руслана й пішла до неї.
— Ну нарешті, вже думав — не вийдеш ніколи. Стою тут, як верба на Хрещатику, — буркнув Руслан, коли вона сіла поруч.
Вмить завів двигун, від’їхав від офісу й злися з потоком машин.
— Куди їдемо? З телефонного дзвінка нічого не зрозуміла, — спитала Соломія.
— Сюрприз. — Руслан кинув на неї обіцяючий погляд.
Його вистачило, аби серце в грудях затремтіло, а по животі пішла солодка хвиля тепла.
Машина виїхала з міста й помчала трасою. Потім звернула на вузьку ґрунтовку, що вилася серед густих дерев.
Соломія дивилася на дорогу й мріяла, щоб ця подорож ніколи не закінчувалась, щоб їхали вічно, аж до краю світу, тільки вдвох. Незабаром попереду замаячили дачні будиночки.
— Приїхали, — весело сказав Руслан.
— У тебе що, є дача?
— У мене — ні. Це дача мого друга. Його дружина на останньому місяці вагітності, тож вони сюди не поїдуть. На всі вихідні будинок наш.
— А твоя дружина? Так просто відпустила тебе на цілий день? — Соломія недовірливо подивилася на нього.
Він зупинив авто біля високого дерев’яного паркану.
— У нас з тобою попереду одна ніч і один день. — Руслан нахилився, щоб поцілувати.
«Лише одна ніч і день… — з гіркотою подумала вона. — А потім усе знову…»
Він відірвався від її губ, вийшов із машини, почав витягати з багажника пакети. Соломія теж вийшла, вдихнула повітря. Пахло травою, листям і чимсь знайомим, наче в бабиному селі…
«Одна ніч і день! Це так багато! Разом!» — радісно подумала Соломія, не вірячи щастю.
— Подобається? — Руслан уже стояв поруч і посміхався. — Тоді візьми оце, і ходімо додому. — Подав їй пакет і попрямував до хвіртки.
— Ти вже був тут? — спитала вона, чекаючи, поки він відкриє.
— Звісно. Ми ж друзі.
— Ти з дружиною сюди їздив, чи…
— Соломіє, не починай. Не псуй свято. — Відчинив замок і пропустив її першою.
Увійшли в невеликий будиночок.
— Влаштовуйся. Я занесу продукти на кухню й увімкну холодильник. Соромно, але туалет на вулиці.
У будинку стояла густа тиша, від якої голос Руслана лунав приглушено. «Нащо думати про те, що не зміниш? Треба насолоджуватись моментом, поки він є», — думала Соломія, оглядаючись. У вазі перед дзеркалом — засохлі квіти. На вікнах — простенькі занавіски. Стіл накритий клейонкою у зелену клітинку. Маленька піч поділяла будинок на кімнату й кухню. Над ліжком — плюшевий килимок…
Просто, затишно, без вигадок, але так знайомо, ніби вона вже була тут колись, ніби приїхала до бабусі.
— Я б хотіла залишитися тут назавжди, — сказала вона вночі, лежачи на плечі Руслана. — З тобою. І щоб ніхто більше не стояв між нами.
— Угу, — сонно відповів вінІ коли вранці прокинувся Максим, він побачив, як Соломія з дивною посмішкою дивиться у вікно, де зацвіла перша герань.
