День, коли я йду подавати на розлучення, вдягнена у весільну сукню.
Коли чоловік сказав, що хоче розлучитись, я відкрила шафу й дістала свою весільну сукню.
Що ти робиш? спитав він із тривогою в голосі.
Цю сукню одягну до суду, відповіла я, струсонувши плаття, щоб пил злетів із білої тканини.
Ти з глузду зїхала? Не можна так у суд, як наречена!
Чому не можна? І ти одягнеш піджак, у якому на мені одружувався. Якщо саме в ньому обіцяв мені вічну любов, то й про вічний розрив скажеш у ньому самому.
Він шукав, що відповісти, але так і не знайшов достойної причини. Двадцять хвилин потому він вже нишпорив у шафі, бурмочучи собі під ніс і копирсаючись у самому дні за костюмом.
Коли ми приїхали до суду в Києві, охоронець мало не випустив своїх ключів так здивувався. Одна жінка вигукнула: «Вітаю!», а інша штовхнула її ліктем: «Ти що, не розумієш, вони ж на розлучення!»
Суддя, коли ми ввійшли, мало не впала зі стільця. Я у всій білій сукні, з фатою і перлинками. Він у смокінгу, білосніжній сорочці й лакованих туфлях.
Пані, сказала суддя, стримуючи посмішку, можу спитати, чому ви у весільній сукні?
Тому що, Ваша честь, пояснила я, намагаючись триматися гордо, цей чоловік поклявся мені у вічній любові саме так одягненим. Смерть нас поки не розлучила, але він хоче розірвати обіцянку нехай дивиться на мене так, як тоді, коли давав обіцянки, яких не зміг дотримати.
Він подивився на мене, і в очах блищали сльози.
Я ніколи не брехав тобі. Я дійсно кохав тебе того дня.
А зараз? запитала я, голос зрадливо тремтів.
Суддя прокашлялася.
Давайте так: зробіть паузу на півгодини. Вийдіть, прогуляйтеся, поговоріть. І якщо повернетеся в цих самих нарядах, з тим же бажанням розлучення я продовжу слухання. Але щось мені підказує: якщо ви все це зробили досі, то маєте ще про що поговорити.
Ми вийшли в коридор. Він обережно поправив мені фату, що зїхала набік.
Ти дуже красива, сказав він. Точнісінько, як у той день.
І ти теж, зізналась я. Хоч дурний.
Стояли ми посеред будинку правосуддя в Києві, такі, ніби на власному весіллі, й не уявляли, що робити.
А якщо несміливо запропонував він замість розлучення поїхати купити шматок весільного торту й пригадати, чому ми взагалі тоді вирішили бути разом?
Може, справжнє кохання саме таке: навіть на розлучення вдягтись, як на весілля. А може, ми просто двоє надто емоційних людей, які так і не навчилися робити щось наполовину.
