Слухай, розповім тобі кумедну й трохи дивакувату історію зі свого життя. Це був той день, коли ми з чоловіком вирішили подати на розлучення, і я одягла свою весільну сукню.
Коли Остап мені заявив, що хоче розлучитись, я відчинила шафу й витягла білу сукню, ту саму, з весіння.
Він округлив очі:
Марисю, ти що витворяєш?
Я йду до суду в цій сукні, відповіла я спокійно, струснула її, щоб вигнати пилюку з мережива.
Та ти вдруге в житті з глузду зїхала! Так же не можна йти розлучатись!
Ще й як можна, кажу, а ти одягни свій костюм, у якому клявся мені у вічній любові. От і розривай свої обіцянки в тому ж самому одязі.
Він хотів щось заперечити, але так і не знайшов слів тільки сердито буркотів, поки шукав костюм на дні шафи.
Ну і от, уяви: за двадцять хвилин, ми обоє, наче на шлюб! Я у фаті, Остап при метелику та лакованих туфлях.
В суді охоронець аж розгубився, витріщився на нас, як на привидів. Одна жінка в коридорі щиро вигукнула:
Щастя вам, молодята! а інша її штурхнула: Та ти що, вони тут розлучаються!
Суддя, побачивши нас, мало зі стільця не звалився, але тримався.
Громадянко, а чого це ви в весільній сукні? спитав з усмішкою в куточках губ.
Ваша честь, відказую, з гідністю, ось цей чоловік, дивлячись на мене в цій сукні, присягався кохати до смерті. Оскільки ми ще живі, а він хоче «розірвати договір», хіба не справедливо буде, щоб він на мене дивився так само, як коли брехав?
Остап глянув на мене, очі заблищали слізьми:
Марисю, клянусь, я тоді щиро тебе любив
А тепер? питаю, і з голосом відчуваю: зараз розридаюся.
Суддя відкашлявся:
Знаєте що, ходіть погуляйте хвилин тридцять. Поговоріть. Якщо повернетесь у цьому вбранні й все ще бажаєте розлучатися продовжимо. Але скажу чесно: щось мені підказує, вам є ще про що поговорити.
Вийшли ми в коридор, Остап поправив мій фатін, що сповзав на плече:
Ти дуже гарна, Марисю така ж, як у той день.
Ти теж непогано виглядаєш, кажу. Хоч не надто розумний, як на мого колишнього.
Стоїмо, як двоє дітлахів на шкільному утреніку в ошатному одязі, а зовсім не знаємо, куди йти і що робити.
Тут Остап так несміливо:
А може давай спочатку не розлучатись, а підемо зїмо весільний торт десь у кавярні? Згадаємо, чого ж ми колись одружились?
І от думаю: може, це і є справжня любов по-українськи навіть на розлучення йти у білому, як на весілля Або ми просто обоє такі театрали, що і сваритись не вміємо наполовину.
