День, коли моя колишня свекруха прийшла забрати навіть колиску доньки.
Коли я сказала своїй колишній свекрусі, що розлучаюся з її сином, на її обличчі не здригнувся жоден мяз. Голосом, якого осягнув лише досвід справжньої української свекрухи, вона різко заявила:
«Завтра ми прийдемо забрати речі мого сина».
І вона справді прийшла мов грозова хмара. З нею пришкандибав колишній з братом і ще якимсь його товаришем трійця, наполохана всіма нашими столітніми забобонами, але рішуча як автоматичні жнива. Я стояла посеред кімнати з Валентиною на руках і дивилась, як вони випорожнюють оселю, мов банда, що грабує ПриватБанк.
«Будь ласка, залиш мені телевізор», промовила я, доня міцно обіймала мій карк.
«Для Валентини він… вона любить мультики…»
Він глянув, ніби я захотіла печінку бабусі.
«Це МОЯ плазма», відрубав він і почав з пафосом висмикувати дроти.
Вони винесли ВСЕ. Ліжко, стіл, табуретки, навіть старе дзеркало у ванній, яке й так ледве трималося. Одежний скриня, сервіз зі сколами; кімната вціліла лише разклеєною колискою Валентини, хитким стільцем і мною що старалася тримати себе в руках, аби доня не побачила, як я розсипаюсь від безсилля.
Аж ось сцена, як із українського артхаусного кіно: вантажівка вже за порогом, моїм колишнім любовним життям навантажена під завязку, а він ще раз заходить до кімнати і бачить мене на тій ковдрі самотню, мов тріснутий глечик на полиці.
«Скажи мені не йти», раптом благально просить він, з поглядом, як у дворняги біля супермаркету.
Я ковтаю клубок у горлі, вирівнюю спину, і всіма крихтами гордості, що ще не втратила, кажу:
«Ні».
Він іде з усім до останнього гвоздя. Ну, майже залишив набір стільців і стару піч, яку ми купували ще разом. Яке щедре благословення.
Ту ніч я тихо втрачала сльози, дивлячись на голі вапнякові стіни. Та я ГОРДА краще вмру, ніж проситиму лишити мені хоч одну виделку.
Минає рік…
Дверний дзвін бринить, мов райдуга на світанку. Це вона. Колишня свекруха «відвідати онучку» (звісно а я Міс Україна). Відчиняю двері з усмішкою, як на київському телешоу.
«Прошу, заходьте, Любове Семенівно», кажу й пятися від порога.
І О, ЯКЕ В НЕЇ ОБЛИЧЧЯ!
Квартира наче з глянцевих каталогів: нові дивани (правда, зайшлися від тітки з Коломиї але ж хто про це знає?), цілий обідній гарнітур, секція у вітальні, ВЕЛИЧЕЗНИЙ телевізор, на якому Валентина сміється з «Козаки. Футбол», штори, килим, навіть вишивані рушники на стінах.
«Бачу, що влаштувалась ти тут непогано», сказала вона, очі її бігали по кутках.
«Так, Любове Семенівно», відповіла я, наливаючи чай у свій новий сервіз з петриківкою.
«Рік часу час для великих змін, коли не треба годувати алкоголіків».
Вона запилася чаєм. Я ВИГРАЛА.
Бо рівно стільки часу, скільки я терпіла її сина, його захмелілі викрутаси після «родинних зборів», я самотужки з малою на руках наповнила дім любовю, працею і речами, на які серце не піднялося б у когось відібрати.
Валентина грається на новому килимі серед тріскотливих іграшок. Колишня свекруха поглядає навколо, наче уві сні; слова не знаходить. Я відпиваю чай і ловлю себе на думці:
«Дякую, що забрали все це була найкраща причина показати, з якого тіста зроблена українка».
А тепер скажи чи відчував ти коли-небудь той момент нескінченного тріумфу, коли хтось, хто тобі не вірив, раптом бачить: ти не просто уцілів без нього, ти РОЗЦВІВ, мов соняхи під синім небом полів?
