Той самий день
Все почалося з того, що Олеся проспала. Не на півгодини — вона прокинулася о 9:45, хоча зазвичай вже о восьмій стояла на зупинці з термокружкою та сонним поглядом. Серце враз упало десь у безодню, ніби хтось вирвав із-під ніг ґрунат буденності. Телефон не зарядився — шнур, як на зло, випав з розетки вночі. Води в крані немає: планова відключка, про яку вона, звісно, забула. На кухні дзвін, тріск — розбилася її улюблена кружка з написом «Не здавайся». Залишилися уламки й тиша.
Та сама, густа, важка тиша, від якої в вухах дзвенить. Коли дім не шумить, а видихає. І ти теж видихаєш — не від полегшення, а тому що більше не можеш тримати це всередині.
На роботу Олеся, звісно, запізнилася. Увірвалася в офіс із збитими волоссям, без жодної пудри й із забрудненим рукавом пальта. Колеги підняли очі. Хтось хмикнув, хтось відвів погляд, вдаючи, що зайнятий. Начальниця зітхнула так, немов Олеся знову підвела весь світ. І день пішов шкереберть — ніби за нитку дёрнули, і все розсипалося.
Олеся не виправдовувалася й не скаржилася. Просто сіла за комп’ютер і відкрила потрібну теку. Але всередині свербіло від безсилля, як під тонкою блузкою, яку треба носити, але в якій неможливо дихати. Здавалося, світ навколо шепоче: «Так не мало бути. Ти ж знаєш».
Після обіду подзвонили із школи: у сина конфлікт із вчителькою. Погрожують комісією, вимагають пояснювальну, звучать підозри про «розбирательство». Потім — смс від банку: картка в мінусі, остання оплата не пройшла. А далі — повідомлення від сусідки з фото: «Це у тебе потекла труба?» На стелі пляма, як рана, що розповзається по тілу її життя.
Вже ввечері Олеся сиділа на холодних сходах біля під’їзду. Колготки прилипли до ніг, пальці мерзли. Плечі опущені, сумка розстібнута, як відкрита душа, безсила. День не просто не вдався — він ніби перевіряв її на міцність, тиснув, як пальцем у синця.
І раптом поряд зупинилася дівчинка. Маленька, худесенька, з величезним рюкзаком і криво застібнутими окулярами.
— Тіто, вам дуже погано?
Олеся підняла голову. Хотіла відмахнутися, промовчати, але не вийшло. Питання пролунало чесно, просто. Без осуду.
— Погано, — призналася вона.
Дівчинка присіла. Дістала з рюкзака яблуко, трохи пом’яте, але чисте. Подала обома руками.
— Мама каже: якщо комусь погано — треба поділитися. Навіть трохи. Навіть яблуком.
Олеся взяла. Відкусила. Солодке, злегка кислувате. Запах нагадав початок вересня, шкільну лінійку. У грудях щось відпустило. Не біль — просто шум. Він затих.
— Дякую. А тебе як звати?
— Соломія. А вас?
— Олеся.
— Не хвилюйтеся, тіто Олесю. Усе ще буде добре. Просто зараз — не дуже.
Олеся кивнула. Ледь помітно, але вже з натяком на посмішку.
Дівчинка підвелася, поправила рюкзак і пішла. Не обернулася. Ішла швидко, ніби знала: зробила те, що треба. Олеся дивилася їй услід. Десь у грудях спалахнуло дивне відчуття. Ніби хтось запалив там маленький вогник.
Вона підвелася. Повернулася в квартиру. Зняла пальто. Подзвонила сину. Не щоб лаяти, а просто запитати, як справи. Сказала «пробач», навіть не знаючи за що. Просто хотілося першою сказати щось тепле.
Потім налила води коту. Підмела підлогу. Зібрала уламки кружки. Усе це — прості рухи, але вперше за день — зі значенням.
Наступного ранку Олеся купила собі нову чашку. Червону. Яскраву, як обіцянка. І механічний будильник — з тихим цоканням, немов шепотом: «Ти жива. Час іде — і ти з ним».
Інколи все розвалюється не гучно, а по шву. А потім — ніби збирається знову. Не тими ж руками, не з тих же частин. Але збирається. З яблука. З дитячого голосу. З миття, коли ти нарешті вирішуєш: досить. Час дихати.
