Той самий день
Все почалося з того, що Оксана проспала. Не на півгодини — вона прокинулася без чверті десята, хоча зазвичай о восьмій вже стояла на зупинці з термокружкою та сонним поглядом. Серце різко провалилось кудись униз, наче хтось вирвав із-під ніг ґрунт буденності. Телефон не зарядився — кабель, як на зло, випав із розетки посеред ночі. У крані зникла вода: планове відключення, про яке вона, звісно, забула. На кухні — тріск, дзвін: розбилася улюблена кружка з написом «Не здавайся». Залишилися уламки й тиша.
Та сама, густа, важка тиша, від якої дзвенять у вухах. Коли будинок не голосить, а видихає. І ти теж видихаєш — не від полегшення, а тому що більше не можеш тримати це всередині.
На роботу Оксана, звісно, запізнилася. Вбігла до офісу з розкуйовдженим волоссям, без жодної косметики та з забризканим рукавом пальта. Колеги озирнулися. Хтось хмикнув, хтось відвів погляд, вдаючи, ніби зайнятий. Начальниця зітхнула з таким виразом обличчя, ніби Оксана вкотре підвела цілий світ. І день пішов шкереберть — ніби за нитку дёрнули, і все розійшлося по швах.
Оксана не стала ні виправдовуватися, ні скаржитися. Просто сіла за комп’ютер і відкрила потрібну папку. Але всередині все свербіло від безпорадності, як шкіра під тонкою блузкою, яку ніби треба носити, але в ній неможливо почуватися комфортно. Здавалося, навколишній світ шепоче їй: «Так не мало бути. Ти ж знаєш».
Після обіду подзвонили із школи: у сина — конфлікт із вчителькою. Погрожують викликати комісію, вимагають пояснювальну, звучить загроза розгляду справи. Потім — СМС від банку: картка в мінусі, остання покупка не пройшла. А далі — повідомлення від сусідки з фото: «Це у тебе потече?» На стелі пляма, ніби рана, що поволі розповзається по тілі її життя.
До вечора Оксана сиділа на холодних сходах біля під’їзду. Колготки прилипли до ніг, пальці мерзли. Плечі опущені, сумка розстібнута, як відкрита душа, виснажена. День не просто не вдався — він ніби перевіряв її на міцність, тиснув, як пальцем у синця.
І раптом поруч зупинилася дівчинка. Маленька, тендітна, з величезним рюкзаком і криво застібнутими окулярами.
— Тітонько, вам зовсім погано, так?
Оксана підняла голову. Хотіла відмахнутися, промовчати, але не змогла. Питання прозвучало щиро, просто. Без осуду.
— Погано, — зізналася вона.
Дівчинка присіла. Дістала із рюкзака яблуко, трохи пом’яте, але чисте. Подала його обома руками.
— Мама каже, якщо комусь погано — треба поділитися. Навіть якщо трохи. Навіть яблуком.
Оксана взяла. Відкусила. Солодке, з легенькою кислинкою. Запах нагадав початок вересня та шкільну лінійку. У грудях щось відпустило. Не біль — просто шум. Він стих.
— Дякую. А тебе як звати?
— Соломія. А вас?
— Оксана.
— Не хвилюйтеся, Оксано. Ще все буде добре. Просто зараз не дуже.
Оксана кивнула. Ледь помітно, але вже із натяком на посмішку.
Дівчинка підвелася, поправила рюкзак і пішла. Не обернулася. Ішла швидко, ніби знала: зробила те, що мало. Оксана дивилася їй услід. Десь у грудях раптом спалахнуло дивне почуття. Наче хтось запалив там маленький вогник.
Вона підвелася. Повернулася в квартиру. Зняла пальто. Подзвонила синові. Не щоб лаяти, а просто запитати, як він. Сказала «вибач», навіть не знаючи за що. Просто захотілося першою сказати щось тепле.
Потім налила води коту. Підмела підлогу. Зібрала уламки кружки. Усе це — прості рухи, але вперше за день — із внутрішнім сенсом.
Наступного ранку Оксана купила собі нову чашку. Червону. Яскраву, як обіцянка. І механічний будильник — із легеньким цоканням, ніби шепотом: «Ти жива. Час іде — і ти разом із ним».
Інколи все руйнується не гучно, а по шву. А потім — ніби складається наново. Не тими самими руками, не з тих самих частин. Але складається. З яблука. З чужого дитячого голосу. З моменту, коли ти нарешті вирішуєш: годі. Час дихати.
