Той самий день
Все почалося з того, що Оксана проспала. Не на півгодини — вона розплющила очі за п’ять хвилин до десятої, хоча зазвичай вже о восьмій стояла на зупинці з термосом і сонним поглядом. Серце раптом провалилося кудись у безодню, ніби хтось вирвав з-під ніг ґрунт буденності. Телефон не зарядився — дротяний кабель, як на зло, випав із розетки. Води в крані не було: планова відключка, про яку вона, звісно, забула. На кухні — тріск, дзенькіт: розбилася її улюблена чашка з написом «Не здавайся». Залишилися уламки й тиша.
Та сама, густа, важка тиша, від якої дзвoniть у вухах. Коли будинок не шумить, а видихає. І ти теж видихаєш — не від полегшення, а тому що більше не можеш тримати це всередині.
На роботу Оксана, звісно, запізнилася. Вбігла до офісу з розкуйовдженим волоссям, без жодної косметики й із забризканим рукавом пальта. Колеги озирнулися. Хтось хмикнув, хтось відвів погляд, вдаючи, ніби над чимсь працює. Начальниця зітхнула з таким виразом, немов Оксана знову підвела весь світ. І день пішов шкереберть — ніби потягли за нитку, і все розійшлося по швам.
Оксана не почала ні виправдовуватися, ні скаржитися. Просто сіла за комп’ютер і відкрила потрібну папку. Але всередині свербіло від безсилля, як шкіра під тонкою блузкою, яку вже треба вдягнути, але відчуваєш себе в ній немов у клітці. Здавалося, навколишній світ тихо шепоче: «Так не має бути. Ти ж знаєш».
Після обіду подзвонили зі школи: у сина — конфлікт із вчителькою. Погрожують викликати комісію, вимагають пояснювальну, лунають слова про розбірки. Потім — смс від банку: картка в мінусі, остання покупка не пройшла. А далі — повідомлення від сусідки з фотографією: «Це у тебе тече?» На стелі пляма, немов рана, що повільно розходиться по тілу її життя.
До вечора Оксана сиділа на холодних сходах біля під’їзду. Колготки прилипли до ніг, пальці мерзли. Плечі опущені, сумка розстібнута, наче душа, яка більше не хоче ховатися. День не просто не вдався — він немов випробовував її на міцність, тиснучи, як пальцем в синця.
І тут поруч зупинилася дівчинка. Маленька, худуща, з величезним рюкзаком і криво застебненими окулярами.
— Тітонько, вам дуже погано?
Оксана підняла голову. Хотіла відмахнутися, мовчки заперечити, але не змогла. Питання прозвучало щиро, без осуду.
— Погано, — зізналася вона.
Дівчинка присіла. Дістала з рюкзака яблуко, трохи пом’яте, але чисте. Подала його обома руками.
— Мама каже, якщо комусь погано — треба поділитися. Навіть якщо трохи. Навіть якщо яблуком.
Оксана взяла. Відкусила. Солодке, з легкою кислинкою. Запах нагадав початок вересня і шкільну лінійку. У грудях щось відпустило. Не біль — лише шум. Він затих.
— Дякую. А тебе як звати?
— Маринка. А вас?
— Оксана.
— Не переживайте, Оксано. Ще все буде добре. Просто зараз… не дуже.
Оксана кивнула. Ледве помітно, але вже з натяком на посмішку.
Дівчинка підвелася, поправила рюкзак і пішла. Не озирнулася. Її кроки були впевнені, наче вона знала: зробила те, що мало. Оксана дивилася їй услід. Десь у грудях раптом спалахнуло дивне відчуття. Ніби хтось запалив маленьку свічечку.
Вона підвелася. Повернулася до квартири. Зняла пальто. Подзвонила синові. Не щоб лаяти, а просто запитати, як він. Сказала «пробач», навіть не знаючи, за що. Просто хотілося першою сказати щось тепле.
Потім налила води коту. Підмела підлогу. Зібрала уламки чашки. Усе це — прості рухи, але вперше за день — зі значенням.
Наступного ранку Оксана купила собі нову чашку. ЧервоНа дні шухляди лежало те саме яблуко — вже трохи зів’яле, але все ще солодке.
