**День прощення**
Останнім автобусом Настя повернулася з міста в село. Цілий день метушилась — то у лікарню за довідками, то до ритуального бюро, потім знову в лікарню, щоб віднести в морз одяг. Мама сама його приготувала заздалегідь. Встигла заскочити й до себе, перевдягнутись у чорну кофту.
Настя сіла на стілець біля столу, витягла ноги, гудучі від втоми. Будинок вистиг — треба було топить піч. Виїхала рано вранці, а тепер уже вечір. Вона бездумно дивилась на брудні сліди на підлозі — то лікар швидкої, то чоловіки, що виносили маму, то сусіди. Лиш потім зрозуміла, що весь час двері були розчинені, а на дворі ж жовтень. Чи можна зараз мити підлогу? Вирішила залишити все як є.
За дверима почулись кроки. Настя схопилась, сподіваючись, що це приїхала Оля, але увійшла сусідка.
— Бачила, що повернулась. Чим допомогти? — запитала тітка Марія, мамина подруга.
— Ні… — Настя знову опустилась на стілець.
— Холодно тут у тебе. Зараз затоплю. — Тітка Марія вийшла і швидко повернулась із в’язкою дров, заходилась біля печі.
На хвилинку Насті здалося, що це мама, що та смерть — лише сон…
— Ну ось, скоро буде тепло. — Але в кімнату увійшла не мама, а тітка Марія. — Не хвилюйся за поминки. Завтра похорон? Їдь спокійно в місто, а ми тут із Ганною все приготуємо. Оленька знає? Приїде?
— Телефон не відповідає, написала повідомлення. Не знаю… Дякую вам.
— Та годі, свої ж люди. Я з твоєю матір’ю рідніше за сестер були. — У голосі пролунало докірливо, і Настя підняла на неї очі. — Ну, я піду, — зніяковіла тітка Марія і рушила до дверей. Взялась за ручку і зупинилась. — Двері завтра не зачиняй, добре?
Настя кивнула, прикусивши губу. У печі тріщали дрова, вогонь гув у трубі, будинок ожив. І Настя вже не відчувала того важкого самотнього холодку, що застиг у хаті після мами. Кажуть, у перші дні померлих можна відчути поряд. Вона навіть озирнулась, але нічого не побачила.
Останнім часом мама сильно хворіла. Після смерті батька вона втратила сенс життя, швидко згасала. Насті часом здавалось, що вона не хоче жити, поспішає до тата. Стала похмурою і мовчазною. Після школи Настя виїхала до міста, вступила до коледжу на бухгалтерію.
Кожні вихідні приїжджала додому, благо недалеко. Привозила продукти, допомагала по господарству. Останній рік мама різко схудла й ослабла. Настя відвезла її до лікарні — діагноз був невтішний. Мама сприйняла його байдуже, навіть з полегшенням.
Коли вона вже ледве вставала з ліжка, Настя взяла відпустку і приїхала. На роботі попередила — можливо, доведеться брати без утримання. Через місяць мама померла. Останні два дні вона нічого не їла, не говорила, лежала у напівзабутті.
Настя постійно розмовляла з нею, чи чула та, чи ні. Від власного голосу було не так страшно й нудно. Останнього дня вона благала у мами пробачення за все, гладила її тонку безжизненну руку…
Сказала, що ось-ось приїде Оля. При імені сестри мамині повіки здригнулись, але очі не відкрила. Можливо, вона вже була там — у тому світі, з татом, куди й прагнула усі ці роки?
Батько був роботящий, пив мало, знав міру — рідкість для села. Багато жінок, чиї чоловіки спивалися, намагались його спокусити, кликали «допомогти». Але він кохав маму, не зраджував. У селі таке не сховаєш.
Із зарплатні завжди приносив їм із сестрою кульок цукерок. Як же вони тішились цим скромним подарункам.
Помер він рано, краще сказати — загинув. І мама не змирилась із втратою. Насті тоді було лиш сім, а Оля вже закінчила дев’ятий клас. Як тільки втекла з дому після трагедії — так і не повернулась.
Незадовго до смерті, коли мама ще могла говорити, вона просила Настю подзвонити сестрі. Настя дзвонила, писала — телефон мовчав. Востаннє написала, коли мама померла, але Оля так і не відповіла. Настя брехала мамі, що у Олі донька захворіла. Одужає — приїде. Чи вірила мама? Настя не знала.
Вона згадала, як рік тому, почувши страшний діагноз, подзвонила сестрі.
— Вона ж мене вигнала, не пам’ятаєш? Не приїду, — сухо відповіла Оля.
— Ви обидві варті одне одного. Вона може померти — приїдь, поговорите, простите… — благала Настя.
— Я не винувата за смерть тата. Я ж була дитиною. А хіба вона думала, як мені буде важко, коли виганяла?
— Вона не виганяла тебе! Сказала з гніву… Будь ласка…
— Не приїду, — різко обірвала Оля.
«Значить, не приїде…», — подумала Настя і підвелась.
Зняла пальто. У хаті вже теплішало, але її морозило. «Невже застудилась? Як невчасВідчинилися двері, і в кімнату увійшла Оля — запізніла, але рідна, з сумом у очах і квіткою калини в руках.
