Десять років навіщо
— Що ти несeш, Оксано?! — вигукнула Соломія, хапаючи зі столу чашку зі стиглою кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…
— А я що? — перебила подругу Оксана, зриваючись з дивану. — Я тобі що, мала звітувати про кожен свій крок? Ти ж сама казала, що Тарас тобі більше не потрібен!
— Казала! Та не для того, щоб ти зараз же до нього кинулася! — Соломія поставила чашку так різко, що кава розпливлася по блюдцю. — Господи, та як же мені тепер на вас обоє дивитися?!
Оксана опустилася назад на диван, стиснула в кулаки свої темні коси. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все одно не була готова до такого шторму.
— Соню, ну послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Тарасом розлучилися рік тому. Рік! І весь цей час ти твердила, що вільна, що більше ніколи до нього не повернешся…
— Так, казала! І що з того? — Соломія метушилася по кухні, то відчиняючи, то зачиняючи шафки. — Це ж не значить, що я готова бачити його з моєю найкращою подругою!
— Колишньою найкращою, мабуть, — гірко всміхнулася Оксана.
Вони зустрілися в університеті, на першому курсі економічного факультету. Соломія тоді була яскравою, жвавою дівчиною з густою шатенкою, а Оксана — серйозною відмінницею у великих окулярах. Здавалося, у них немає нічого спільного, але чомусь вони відразу потягнулися одна до одної.
— Окс, а ти вмієш фарбуватися? — запитала Соломія після першої ж лекції, розглядаючи нову знайому.
— Ні, а навіщо? — здивувалася та.
— Навчу! А ти мені математику поясниш, гаразд? У мене з цифрами біда повна.
Так і почалася їхня дружба. Соломія перетворила скромну Оксану на справжню красуню, а Оксана витягла подругу з хвостів. Вони були нерозлучні: разом вчилися, разом ходили на побачення, разом мріяли про майбутнє.
— Знаєш, Оксанко, — говорила Соломія, коли вони лежали в гуртожитку на вузьких ліжках, — я хочу вийти заміж за справжнього чоловіка. Щоб він був сильним, гарним, щоб від одного його погляду у мене коліна тремтіли.
— А я хочу просто кохати, — відповідала Оксана. — Щоб він розумів мене з півслова, щоб ми могли мовчати разом і почуватися щасливими.
Тарас з’явився в їхньому житті на третьому курсі. Високий, спортивний, з щирою посмішкою. Він перевівся з іншого міста і відразу привернув увагу всіх дівчат на факультеті.
— Ну все, дівчата, я пропала! — театрально зітхнула Соломія, побачивши його вперше. — Ось він, мій принц!
Оксана лиш усміхнулася. Тарас справді був гарним, але щось у ньому здалося їй занадто… ідеальним. Наче він завжди знав, що сказати і як повести себе.
— Соня, привіт! — кликнув їх Тарас після лекції. — Можеш показати мені, де тут смачно поїсти?
— Звичайно! — розплескалася у посмішці дівчина. — Оксано, підем з нами?
— Ні, я до викладача зайду, — збрехала Оксана. — Ідіть самВийшовши на вулицю, Оксана з подивом усвідомила, що вперше за ці довгі роки відчуває себе справді вільною — нарешті вона перестала боятися бути щасливою.
