Я сиділа в парку, і на серці було важко. Поруч зі мною на лавці сиділа жінка — на вигляд трохи за сорок. Ми заговорили. І раптом вона, наче давно шукала когось, кому могла б вилити душу, почала розповідати свою історію. Історію болю, сліпої любові і самознищення. Тоді я ще не знала, що цей розповідь назавжди залишиться в моїй пам’яті. І ось я передаю її вам — можливо, комусь вона відкриє очі.
Її звали Наталія, і коли вся ця історія почалася, їй було всього 23. Лише-но закінчила університет, перспективна, з блискучою кар’єрою в банку — перша робота, перші успіхи. А потім, за кілька місяців, в офіс прийшов він — Петро. Звичайний, на перший погляд нічим непримітний чоловік. Але, за її словами, щось у ньому її приваблювало. Він часто сідав поруч на нарадах, старався бути ближче на корпоративних вечорах. І їй це подобалося. Здавалося, між ними започатковано щось особливе.
Одного разу на одному із заходів він викликався підвезти колегу, яка жила в селі, — і запропонував підвезти також Наталію, щоб уникнути зайвих пліток. По дорозі зізнався, що вона йому дуже подобається. Наступного дня він прийшов до неї з величезним букетом троянд. І з того моменту почалася їхня романтична історія. Щодня — нові квіти, зустрічі, погляди, дотики. Наталія була на сьомому небі. До того самого дня…
Корпоратив. Петро приходить не один — з жінкою. Скромна, проста, нічим не виділяється. Але колеги почали шепотіти: «Та ж це його дружина!» У Наталії все всередині обвалилося. Вона вибігла з вечірки, плакала до світанку. Але вже наступного дня він стояв біля її дверей з тюльпанами, слізьми на очах і розкаянням. Сказав, що з дружиною все давно в минулому, що живуть лише заради дитини, що душею він з Наталією.
І вона знову повірила.
Він клявся, що подасть на розлучення. Переконував почекати. Чекав, поки син підросте. Потім — поки піде до школи. А потім дружина знову завагітніла. Він прийшов до Наталії з винуватими очима: «Ну як же я зараз її залишу, коли вона чекає на другу дитину?» — і благав почекати ще. Вона чекала. Любила. Вірила. Кожного дня він приходив до неї, обіцяв, що «ще трохи», що все буде, як вона мріє. А потім знову відкладав.
Так тягнулося десять років. Він приходив, забирав її надії, залишав їй самотність. А вона терпілась. Її мама не раз намагалася поговорити з нею, змусити прозріти. Одного дня, не витримавши, поїхала до батьків Петра. Там вона побачила «розлученого» зятя, що лежав на дивані, обіймаючого молодшого сина і цілуючого в щоку дружину. Він навіть не робив вигляд, що сім’я йому чужа. Просто жив на дві сторони.
Наталія була зломлена. Їй було 33. За плечима — десятиліття болю, очікувань, принижень. Життя йшла повз, а вона стояла на узбіччі, тримаючи в руках букет з обманів.
Але історія Наталії не закінчилася трагедією. Вона знайшла в собі сили піти. Назавжди. І одного разу зустріла іншого чоловіка — простого, доброго, без гучних слів, але з чистими намірами. У 35 років вона вперше стала матір’ю. Сьогодні її синові 17. І хоча подруги її віку вже няньчать онуків, Наталія не шкодує. Вона каже: «Я народила в момент, коли справді була готова стати матір’ю. Я полюбила того, хто заслужив мою любов. І головне — пробачила себе за ту сліпоту».
А Петро? Досі живе з тією жінкою. Іноді дзвонить. Іноді пише. Іноді дивиться її сторіс у соцмережах. Але Наталія більше не відповідає. Вона знає ціну своїм рокам. Своєму серцю. І своєму щастю.
