Темний вечір обіймав старий квартал на околиці Києва, а світло ліхтарів тремтіло у калюжах, мов відбитки холодного осіннього неба. Тарас сидів у потертому кріслі, тримаючи в руках кружку з облізлим написом «Все минає» — подарунок першої дружини. Ця кружка була єдиним містком до минулого, яке він відтяв від себе стіною. Розлучення з Оленою залишило пустку в душі, але життя йшло далі: незабаром з’явилась Ганна, його нова дружина та мати дітей.
Тарас вважав себе гарним батьком. Після розлучення він доглядав за донькою Соломією, хоча це було наче бій із тінню. Родина, робота, борги — все тиснуло, але він намагався, щоб дівчинка не почувалася зайвою. Проте з роками він бачив, як між ними виростає прірва. Соломія ставала все тихішою, її очі втрачали блиск, а розмови обривалися на півслові. Він силкувався зрозуміти, що її гризе, але щоразу натикався на мовчання — холодне, як січневий вітер.
Коли Соломії виповнилося вісімнадцять, вона пішла. Без слів, без записки — лише взяла рюкзак і зникла, ніби розчинилася у пітьмі. Тарас вірити не міг: донька, заради якої він не спав ночами, просто викреслила його зі свого життя. Він дзвонив, писав, але її телефон мовчав. З часом дзвінки рідшали, доки не стихли зовсім. Провина пекла, але він не знав, де помилився. Може, не вистачило тепла? Чи був занадто зайнятий, щоб помітити її біль?
Десять років пройшли, як сон. Життя Тараса набуло ритму: діти підросли, Ганна стала його опорою, а минуле він замкнув на замок. Та одного разу телефон ожив, і молодша донька, Марія, сказала, що знайшла Соломію. Вона живе в Одесі, працює аналітиком у фінансовій компанії. Серце Тараса завмерло — надія й страх стиснули груди. Він хотів написати, подзвонити, та боявся: раптом вона знову відвернеться? І ця відмова буде останньою?
Через десять років Соломія отримала повідомлення від Марії. Їй було сімнадцять, і її слова, щирі й ніжні, різали наче ніж. Дівчина писала про школу, мрії, про те, як хоче знати сестру. Кожне повідомлення було ударом — старі рани, які Соломія зашивала роками, знову відкривалися. Вона не відповідала — не могла. Занадто багато болю накопичилося за роки мовчання.
Соломії було двадцять вісім, але всередині жила та дев’ятирічна дівчинка, якій довелося дорослішати занадто рано. Розлучення батьків розтрощило її світ. Батько швидко знайшов нову дружину, а мати, кинувши доньку, виїхала з коханцем за кордон. Соломія лишилася в чужих стінах, де вона була служницею: прибирання, готування, догляд за молодшими дітьми вітчима. Їй говорили, що це її обов’язок, що вона мусить бути вдячна за дах і їжу. Але це була не сім’я — це була тюрма.
У вісімнадцять вона втекла, пообіцявши собі ніколи не озиратися. Тепер Соломія жила сама, працювала аналітиком, будувала своє життя цеглинка за цеглинкою. Але минуле не відпускало. І ось воно наздогнало її — листом від батька. Тарас написав довге послання, повне болю і каяття. Він говорив про свої помилки, про те, як не зміг стати їй підВрешті-решт вона взяла телефон у руки і набрала: «Гаразд, давай спробуємо.»
