Десять років мовчання
– Годі мовчати! – вигукнула Оленка, ударивши долонею по столу. – Десять років терплю твої витівки, а тепер ще й це!
Соломія сиділа навпроти, не підводячи очей. Руки тремтіли, коли вона піднесла до губ чашку з чаєм. На столі між ними лежала пом’ята довідка з поліклініки.
– Що ти хочеш від мене? – тихо запитала вона.
– Правди! – Оленка схопилася і запалювала ходити кухнею. – Хочу знати правду! Чому мовчала? Чому не сказала тоді? Певно знала?
Соломія поставила чашку. Чай бризнув, залишивши маленьку калюжу.
– Бо боялась, – зізналася вона. – Боялась, що ти мене зненавидиш.
– А зараз що, не боїшся? – голос Оленки тремтів від злості. – Тепер, коли я сама про все дізналася?
Сусідка знизу потукала по батареї. Оленка сіла на стілець, намагаючись заспокоїтись. Але руки все одно тряслись.
– Розкажи мені все, – наполігливо вимагала вона. – З самого початку.
Соломія втерла сльози краєм хустки.
– Я не знала, як тобі сказати. Ти ж була така щаслива тоді, тільки що одружилася…
– Не ухиляйся! Кажи відразу!
– Я бачила Богдана з тією жінкою в кафе на проспекті. Сиділи за столиком біля вікна, трималися за руки. Вона була вагітна.
Оленка відчула, ніби під ногами осідає земля. Вона знала про зраду чоловіка, але не знала, що хтось бачив їх разом так давно.
– Коли це було?
– Через півроку після вашого весілля, – Соломія говорила ледве чутно. – Ішла з роботи додому, випадково побачила. Спочатку не повірила, що це Богдан. Але потім вони вийшли на вулицю, і я його впізнала.
– І що далі?
– Хотіла підійти, але… – Соломія завагалась. – Він поцілував її. Ніжно, як коханих. Потім поклав руку їй на живіт.
Оленка заплющила очі. Спогади нахлинули болісною хвилею. Ті часи, коли вона мріяла про дитину, а Богдан постійно відкладав і відкладав.
– Значить, у нього вже тоді була дитина від іншої?
– Не знаю. Можливо. Оленко, я справді хотіла сказати тобі, але…
– Але вирішила помовчати. Десять років!
Соломія здригнулася від різкості в голосі подруги.
– Я думала, що це пройде. Що він опам’ятається й повернеться до тебе. Ти ж була така закохана, планувала дітей, купувала дитячі речі…
– Дитячі речі, – повторила Оленка з гіркотою. – А він у цей час виховував не свою дитину.
Вона встала і підійшла до вікна. На дворі діти безтурботно сміялись та бігали між гойдалками. Оленка так мріяла про своїх. А тепер їй сорок три, і часу зосталося мало.
– Оленко, прости мене, – Соломія підійшла ближче. – Розумію, що вчинила погано. Але я не могла зруйнувати твоє щастя.
– Яке щастя? – Оленка повернулася до неї. – Жити з брехуном та зрадником? Тратити найкращі роки на людину, що тебе не любить?
– Він тебе любив! Я бачила його погляд на тебе.
– Бачила? Коли? Коли він зраджував мені з вагітною коханкою?
Соломія опустила голову. Слова подруги боліли, але вона розуміла – заслужила їх усі.
– Я думала, що роблю правильно, – прошепотіла вона.
– Правильно? – Оленка розсміялась, сміх її був повен болю. – Правильно було б сказати правду тоді. Можливо, я б не витратила десять років на цю людину.
У передпокої задзвонив телефон. Оленка пішла відповісти, Соломія залишилась біля вікна.
– Ало? – втомлено сказала Оленка в трубку.
– Привіт, це Богдан. Сьогодні затримаюся на роботі. Не чекай мене до вечер
Ключі задзвеніли у замку.
