Я не можу забути його вже десять років. Як жити далі?
Мені було всього 23 роки, коли я виїхала на навчання в Канаду. Молода, наївна, сповнена надій і мрій — я тоді навіть не уявляла, як одна зустріч може перевернути все моє життя і залишити слід, який досі не зітреться.
У перший же день в університеті доля звела мене з Артемом. Він був старший за мене на десять років, українець, стриманий, спокійний — зовсім не той тип чоловіків, до яких я звикла приваблюватись. Але коли наші очі зустрілися, я наче перестала чути і бачити всіх інших. За столом сиділи два десятки людей, але я бачила тільки його. Щось всередині мене здригнулося. Наче я знала його. Наче шукала все життя і нарешті знайшла.
Ми почали перетинатися все частіше — виявилося, у нас є спільні друзі. Поступово ми зблизилися, і незабаром почалася наша історія. Він почав вивчати польську, я — українську. Це була справжня ейфорія. У його обіймах я відчувала себе собою, у його голосі чула ніжність, яку до цього знала тільки з фільмів. Я була щаслива. До того самого моменту, коли дізналася, що він одружений. У нього була дружина і дитина в Україні.
Світ розвалився в одну мить. Я хотіла піти, розірвати все, забути, але не змогла. Він розповів, що збирається розлучитися — дружина йому зрадила, їхні стосунки давно зруйновані, він просто чекає відповідного моменту. Я страждала, металася, і врешті повернулася додому, в Україну. Але повернулася розбитою.
Я три місяці не виходила з дому. Єдиним, з ким я спілкувалася, був Артем. Щодня — годинами — ми розмовляли по Skype. Він не залишав мене одну в цьому пеклі. І коли я зважилася повернутися в Канаду, він зустрів мене в аеропорту з квітами і теплою їжею, яку сам приготував. Завжди піклувався, завжди питав, чи є у мене гроші, чи не замерзла я, чи поїла. Був як старший брат і водночас — моє кохання.
Але незабаром все знову пішло під укіс. Дружина Артема вирішила не розлучатися — заради дитини. Він не міг її покинути, не міг покинути сина. Він чесно сказав мені, що у нас немає майбутнього. Я знову залишилася одна. Вдруге він розбив мені серце.
Минув рік. Я все ще не могла його забути. Тоді в моєму житті з’явився Владислав — також українець, з того ж міста, що й Артем. Ми почали зустрічатися, потім я завагітніла і народила. Ми не були одружені, але жили як родина. З Артемом я весь цей час продовжувала переписуватися. Він питав про мене у спільних друзів, цікавився, як я, як живу, як дитина. Він не зник з мого життя, хоча й був десь на тлі.
І ось одного разу — 19 січня — ми з Владиславом мали одружитися. Але з якихось причин ми перенесли весілля на літо. А вже 21 січня — через всього два дні — Артем знайшов мене і сказав, що нарешті розлучився. Він був вільний. І я зрозуміла, що не можу вийти за Владислава. Я не можу обманювати ні його, ні себе.
Я розповіла Владиславу всю правду. Що всі ці роки любила іншого. Що не змогла забути. Що намагалася, боролась із цим почуттям, але воно сильніше за мене. Артем теж зізнався, що ніколи мене не забував, що весь цей час думав про мене.
Я познайомила Артема з моєю дитиною. Він запропонував нам жити разом. І хоча моє серце розривалося від почуття провини перед Владиславом, я знала — вибору немає. Я занадто довго жила в минулому. Десять років я намагалася викреслити Артема з пам’яті, але він був всередині мене кожну секунду.
Я не хочу забирати дитину у Владислава. Я не хочу ранити його. Він — хороша людина і чудовий батько. Але кохання не обирають. Воно або є, або його немає.
Зараз я стою на роздоріжжі. Моє серце б’ється в ритмі болю і надії. Я дивлюся в очі своїй дитині і не знаю, як пояснити йому, що іноді, щоб бути щасливою, потрібно зробити крок у невідомість. Я дивлюся в очі Артема — і бачу в них ту саму іскру, яку побачила в день нашої першої зустрічі.
Десять років тому я не знала, що таке справжнє кохання. Тепер знаю. Але ця любов принесла стільки сліз, стільки втрат, що я не впевнена, чи зможу бути щасливою до кінця. І все ж… я обираю її. Тому що нічого сильнішого я у своєму житті не відчувала.
