Десять років працювала кухаркою у сімї сина а вдячності не дочекалася
Ольга Павлівна все життя пропрацювала вчителькою у звичайній київській школі. У 55 років вона оформлювала пенсію, думала трохи відпочити, а натомість перебралася до сина у його квартиру на Троєщині. Свою, невеличку однокімнатну біля метро Чернігівська, просто закрила не здавала, хоча сусіди не раз пропонували, але щось стримувало, може, страх чужих людей чи невпевненість у завтрашньому дні.
З невісткою, Мирославою, одразу ж добре порозумілися, ні сварок, ні недомовленостей усе гармонійно. Початок спільного життя збігся з першим днем народження онука, Богдана. Прожила Ольга Павлівна у сімї сина майже десять років.
Коли невістка вийшла на роботу, весь домашній клопіт ліг на плечі Ольги Павлівни. Готувати борщі, прибирати, прати, а головне доглядати за малим Богданчиком. З ранку до вечора бабуся була і нянькою, і кухаркою, і хатньою помічницею. Молоді поверталися близько девятої вечора, і тільки тоді вона могла трохи перепочити а зранку все по-новому.
Коли Богдан пішов у перший клас, додались нові турботи. Доводилося на трамваї возити його на уроки та зустрічати зі школи. Так тривало до пятого класу. При цьому ніхто не звільняв її від звичних кухонних справ та прибирання.
Ольга Павлівна зізнається: було вечори, коли від втоми навіть телевізор не могла подивитись засинала просто на дивані. Ані зустрічей з подругами, ані святкувань усе обходило стороною. На великі свята молоді йшли до друзів, а вона залишалась вдома з онуком.
Коли Богдану минуло десять, здавалось, нічого не зміниться так воно і буде. Та випадок вирішив усе. Якось Ольга Павлівна почула, як Мирослава каже Сашкові, сину: «Мама, мабуть, перебільшує з порошком постіль пахне хімією. Тихенько їй скажи». Десять років господарювання і от така дрібниця!
Проковтнула образу, намагалась не виказати болю. Але скоро сталися нові зміни: невістка запропонувала переселити бабусю у прохідну кімнату мовляв, треба дати Богдану окрему. Тоді Ольга Павлівна зрозуміла час повертатися у свою квартиру.
Склала речі, відмила усі куточки у рідній оселі, освіжила її і повернулась додому. А далі сталося несподіване син із невісткою образилися: «Як же так, мати покидає нас? Ми ж звикли, що вона поряд»
Сумно те, що за всі ці роки ніхто по-справжньому її не пошкодував. Склалося враження, що так і треба: готувати, прибирати, прати, доглядати невпинно, ніби вона й не втомлюється, ніби у неї немає своїх бажань.
Образилися настільки, що навіть спілкування припинили. Але Ольга Павлівна оптимістка, вірить: усе ще зміниться на краще.
Тепер справжня радість: можна жити для себе. Вранці не треба поспішати, ніхто не чекає звіту. А що людині для щастя треба? Міцна кава, улюблена книга й відчуття свободи. В шістдесят пять прийшла друга молодість. Памятаєте, як у пісні співається «Друга молодість приходить до того, хто першу зберіг»?
Відчула Ольга Павлівна чарівний смак самостійності. Право жити для себе. Справжнє звільнення від щоденних обовязків. Може, трохи гучно звучить але це велике самозречення.
Думаю, мало хто по-справжньому оцінить такий подвиг, навіть свої діти. Бо легко звикнути, коли хтось поруч усе робить для тебе: і борщ зварить, і сорочку попрасує, і з дитиною уроки виконає. Світ швидко навчає нас приймати таку турботу як належне. У цьому і є важлива наука поки тебе люблять і опікуються, варто памятати, що за кожною турботою стоїть невидимий подвиг і жива душа. Цінуйте тих, хто поруч.
