Десять років була кухаркою в родині мого сина і жодної вдячності
Сьогодні хочу занотувати в щоденнику історію пані Лесі, вчительки зі Львова, яка вийшла на пенсію ще в 55 років. Тоді вона зачинила свою двокімнатну квартиру на вулиці Котляревського й перебралася до сина в його родину.
Не знаю, чому вона не здавала квартиру в оренду мабуть, побоювалась сторонніх людей, чи для своєї душі берегла затишок. У сина з Марічкою, невісткою, життя складалось спокійно, жили вони мирно, без криків і скандалів, мудро ділили побутові справи. Але для мене Леся здійснила справжній подвиг.
Все почалося з того, що невістка повернулась на роботу, коли іхньому синові Андрійкові виповнився рік. Вся хатня робота готування, прибирання, догляд за маленьким лягла на плечі бабусі. Леся без перебільшення була нянькою, кухаркою і прибиральницею одночасно. Хлопці поверталися додому з роботи аж о сьомій вечора. Тільки тоді вона мала змогу перепочити, щоб на світанку знову братися за справи.
Коли Андрійко пішов до школи, Леся водила його на трамваї на уроки й, звичайно, після занять забирала додому так тривало до пятого класу. При цьому ніхто не скасовував постійних домашніх справ. Вона мені розповідала, що часом настільки виснажувалась, що навіть телевізор ввечері не мала сили включити просто засинала на дивані.
Ні зустрічей із подругами, ні свят, ні розваг. На великі свята молоді ходили до друзів, а бабуся сиділа з онуком. У Андрія вже майже десять років, і, можливо, пані Леся ще довго тягнула б цю лямку. Але випадок допоміг їй добути свободи.
Одного разу жінка почула, як Марічка сказала сину: «Твоя мама, певно, забагато порошку сипле в пральну машинку весь одяг чути хімією. Поговори з нею спокійно». Десять років прала і якесь нарікання! Леся просто проковтнула цю прикрість, намагаючись не зважати.
А невдовзі невістка запропонувала: «Давай віддамо Андрійчику окрему кімнату, а ти, мамо, переберешся у прохідну!» Тут Леся й зрозуміла час повертатися до себе додому.
Собрала речі, відчинила свою квартиру на Котляревського, вичистила все, освіжила і нарешті повернулась. А далі сталося дивне: син с дружиною образились, що мама залишила їх. Мабуть, думали, що вона буде з ними до старості, звикли до її турботи.
Мені прикро, що ніхто особливо не переймався її втомою чи самопожертвою. Немов так і треба прати, готувати, мити, доглядати, ніби вона не має права на відпочинок чи особисту думку. Зобразилися, і навіть не телефонували. Але Леся оптимістка, вірить, що стосунки ще відновляться.
Нині вона і справді радіє: живе для себе, нікуди не поспішає, не переживає через чужі обовязки. А себе багато чим радувати не треба спокій дорогий, як гривня тепер.
Ось так, в шістдесят пять років жінка пізнала смак справжньої свободи! Памятаєте слова? «Друга молодість приходить до тих, хто першу зберіг». Вона відчула це на власному житті: горде право жити для себе, дихати глибше, насолоджуватись кожним днем.
Життя таке до добра й турботи швидко звикають і свої діти, і всі довкола. Приймають допомогу, турботу і любов як щось належне. Та лиш вона сама змогла оцінити своє терпіння і самовідданість.
Я зрозумів одну важливу річ: ніколи не можна ставити чиюсь працю і турботу на другий план. Потрібно цінувати її поки є, бо коли вона зникає стає пусто й холодно.
