Десять років навіки
— Що ти несеш, Олесю?! — вигукнула Марічка, зіпхнувши зі столу чашку із холодною кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…
— А я що? — перебила подругу Олеся, зіскакуючи з дивану. — Я тобі, що, мусила звітувати про кожен свій крок? Ти сама казала, що Тарас тобі більше не потрібен!
— Казала! Але не для того, щоб ти зараз же кинулась до нього! — Марічка поставила чашку так різко, що кава розлилася по блюдцю. — Господи, і як же мені тепер на вас двох дивитися?!
Олеся опустилася назад на диван, стиснувши у кулаках свої темні коси. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все одно не була готова до такого вибуху.
— Марічко, послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Тарасом розлучилися рік тому. Цілий рік! І весь цей час ти твердила, що вільна, що більше ніколи не зв’яжешся з ним…
— Так, казала! І що з того? — Марічка металася по кухні, то відчиняючи, то зачиняючи шафки. — Це ж не значить, що я готова бачити його з моєю найкращою подругою!
— Колишньою найкращою, мабуть, — гірко усміхнулася Олеся.
Вони зустрілися в університеті, на першому курсі економічного факультету. Марічка тоді була яскравою, веселою дівчиною з густими русявими кучерями, а Олеся — серйозною відмінницею у великих окулярах. Здавалося, у них немає нічого спільного, але чомусь вони одразу потягнулися одна до одної.
— Олю, а ти вмієш краситися? — запитала Марічка після першої лекції, розглядаючи нову знайому.
— Ні, а навіщо? — здивувалася та.
— Навчу! А ти мені математику поясниш, гаразд? У мене з цифрами біда повна.
Так і почалася їхня дружба. Марічка перетворила скромну Олесю на справжню красуню, а Олеся витягла подругу з хвостів і академборгів. Вони були нерозлучні: разом навчалися, разом ходили на побачення, разом мріяли про майбутнє.
— Знаєш, Олю, — казала Марічка, коли вони лежали в гуртожитку на вузьких ліжках, — я хочу вийти заміж за справжнього чоловіка. Щоб він був сильним, гарним, щоб від одного його погляду в мене коліна тремтіли.
— А я хочу просто любити, — відповідала Олеся. — Щоб він розумів мене з півслова, щоб ми могли мовчати разом і почуватися щасливими.
Тарас з’явився в їхньому житті на третьому курсі. Високий, спортивний, з відкритою усмішкою і впевненими рухами. Він перевівся з іншого міста і одразу привернув увагу всіх дівчат на факультеті.
— Ну все, дівчата, я пропала! — театрально зітхнула Марічка, побачивши його вперше. — Ось він, мій принц!
Олеся лише посміхнулася. Тарас справді був гарним, але щось у ньому здалося їй занадто… ідеальним. Ніби він завжди знав, що сказати і як себе повести.
— Марічко, привіт! — кликнув їх Тарас після лекції. — Може, покажеш мені, де тут нормально поїсти можна?
— Звісно! — розплилася в усмішці рудоволоса дівчина. — Олю, підемо з нами?
— Ні, я до викладача зайду, — збрехала Олеся. — Ідіть самі.
Марічка закохалася з першого погляду. А Тарас, здавалося, теж не залишився байдужим до яскравої, життєрадіснВони вийшли на вулицю, де вже падав перший сніг, і Олеся відчула, як Тарас несміливо взяв її за руку, ніби боячись, що вона зникне, коли розтане останній пласт минулого.
