Ми прожили разом десять років, але через мого батька вона забрала дітей і пішла…
Мені тридцять чотири. І я сам. Зовсім. Дружина пішла. Забрала наших трьох синів і поїхала до своєї матері у Кам’янець-Подільський. А я сиджу у будинку, який сам допомагав будувати, і слухаю, як годинник відміряє порожнечу. Ми прожили разом ціле десятиліття. Здавалося б, що може зруйнувати таке життя? Але зруйнувало. Мій батько.
Ми познайомилися з Олесею, як і багато зараз, — у соцмережах. Спочатку листування, потім побачення, через пару місяців — весілля. Все завертілося, понеслося, як у гарному фільмі. Я був щиро щасливий. Через рік у нас народився Денис — перший син. Я тоді буквально літав від радості. Не відчував втоми, не помічав проблем, жив заради родини.
Тоді ми з Олесею жили у моїх батьків у Чернігові. І це була моя перша помилка. Батько, хоч і трудяга, завжди зловживав горілкою. Його вибухи ставали частішими. Сварки, крики, приниження — Олеся терпіла мовчки. Я закривав очі. Думав — переживемо, пройде, звикне. Мати давно махнула на нього рукою, а для дружини все було новим і болючим.
Одного разу він у п’яній люті схопив її за руки, почав кричати якусь нісенітницю. Вона вирвалася, подзвонила мені в сльозах. Я примчав. Скандал. Крики. І як результат — батько вигнав нас. Нас, з немовлям на руках, на вулицю. Олеся не сперечалася. Ми поїхали до її матері.
Але й там, у Житомирі, не було спокою. Теща… жінка непроста. Постійно нові чоловіки, галас, суперечки, крики. Олеся навіть сама не могла звикнути, а мені взагалі було не по собі. Але йти було нікуди. Дружина чекала другу дитину. Народився Богдан — наш другий хлопчик. Живий, світлий, з усмішкою до вух. Поки Олеся сиділа з дітьми, я працював на двох роботах, щоб прогодувати родину.
Прожили ми в тій хаті майже три роки. Потім теща вигнала й нас. Прямо в очі: «Ти мені не подобаєшся. Забирайтеся». Олеся пішла зі мною. Ми зняли помешкання, зітхнули. Без батьків, без чужих правил — вперше відчули, що справді родина. І жили непогано. Хоча було важко. Грошей ледь вистачало, я тягнув все сам, дружина підробляла вдома. Але ми були разом. І цього було досить.
Потім моя мати вирішила будувати хату в передмісті — під Бояркою. Мріяла про великий дім для всієї родини. Запропонувала нам, обіцяла, що все буде інакше. Ми повірили. Вклалися в будівництво — руками, часом, грМи вклали в нього всі свої заощадження, і тепер цей дім стоїть пустий, нагадуючи мені про те, що я втратив.
