Ще десять років як я одружена з Тарасом, а свою свекруху, Надію Василівну, щиро поважаю і навіть люблю. Вона добра, турботлива, завжди готова допомогти з дітьми чи пригостити нас своїми фірмовими пасками. Але є одна її звичка, до якої я так і не звикла — вона вічно залишає ложку в салаті! Та не просто кладе, а встромлює, немов віху в полі. На Великдень ми знову збираємось за її великим столом, і я вже морально готуюсь до цього кулінарного обряду. Та, якщо чесно, такі дрібниці лише додають нашим родинним посиденькам свого шарму, і я не уявляю життя без цих теплих зустрічей.
Надія Василівна — жінка, яку неможливо не поважати. Коли я лише вийшла заміж за Тараса, я, як і будь-яка молода невістка, трошки боялась свекрухи. Чула від подруг історії про «відьом у спідницях», які критикують все на світі. Але Надія Василівна виявилась зовсім іншою. Вона зустріла мене з усмішкою, навчила готувати свій легендарний сирник і ніколи не лізла з непроханими порадами. Коли народились наші діти, Оленка й Данилко, вона стала для них найкращою бабусею: возиться з ними, розповідає казки, а її цукерки з потаємної скриньки — це окрема історія. Я справді вдячна долі за таку свекруху. Але от ця її ложка в салаті… Це мій особистий жах.
Все почалося на першій родинній вечері, коли ми з Тарасом прийшли ще нареченими. Надія Василівна накрила стіл, як на царський бенкет: олів’є, салат з хріном, холодець, запечена курка — усе ідеально. Я, намагаючись бути гарною гостячею, похвалила салати й простягнула руку за порцією. І тут бачу: у мисті з олів’є стоїть величезна ложка, прямо посередині, наче дзвіниця серед поля. Тоді я подумала, що це випадковість, акуратно дістала ложку й поклала поруч. Та через п’ять хвилин Надія Василівна, проходячи повз, знову встромила її назад! «Так зручніше, Марічко, бери, не соромся!» — промовила вона з усмішкою. Я лише кивнула, але всередині в мене стався культурний шок.
З того часу ця ложка стала моїм прокляттям. На кожному святі — Новий рік, Великдень, дні народження — вона з’являлася в салатах, немов неминучий гість. То олів’є, то мімоза, а одного разу навіть у грецький салат, де виглядала як чужорідний елемент серед сиру та оливок. Я намагалася боротися: виймала ложку, клала на серветку, пропонувала розкласти салат по тарілках заздалегідь. Але Надія Василівна непохитна. «Марічко, це традиція, — каже. — У нас у родині так завжди робили!» Тарас лише сміється: «Мамо, ну хто зараз ложки в салат встромляє?» А вона у відповідь: «Ви, молодих, нічого не тямите в справжніх застіллях!»
Тепер, коли я думаю про майбутній Великдень, вже заздалегідь уявляю цей стіл. Надія Василівна, як завжди, буде на чолі, у святковому фартусі, з сяючою посмішкою. На столі — паски, писанки, ковбаси і, звичайно, її коронні салати з незмінною ложкою. Я навіть жартую з Тарасом, що треба подарувати свекрусі спеціальну підставку для ложок, щоб вона перестала їх скрізь встромляти. Але, якщо чесно, ця звичка вже стала частиною нашого родинного фольклору. Оленка, наша донька, одного разу намалювала бабусю з величезною ложкою в салаті — і ми всі реготали, включаючи Надію Василівну.
Великодні посиденьки у свекрухи — це завжди подія. Вона збирає всю родину: нас з Тарасом і дітьми, його сестру з чоловіком, двоюрідних братів, сусідів. Стіл накритий так, що не видно скатертини, а їжі вистачило б на тиждень. Надія Василівна метушиться, підкладає всім додатки, розповідає історії зі своєї молодості. Я дивлюсь на неї й думаю: звідки в неї стільки енергії? Вона встигає і паски спекти, і яйця розписати, і ще з Данилком у «битки» грати. А я після одного дня готування вже мрію про канапу й серіал.
Торік на Великдень я вирішила допомогти їй на кухні, сподіваючись, може, впораюсь із ложкою. Та не тут-то було. Поки я нарізала овочі, Надія Василівна вже сервірувала салати й, звичайно, встромила в кожний по ложці. «Так гарно!» — промовила вона, милуючись власним творінням. Я лише зітхнула й вирішила: нехай буде. Зрештою, це її дім, її правила. А я просто насолоджуюсь її стравами й намагаюсь не звертати уваги на ці кулінарні «прапорці».
Іноді я замислююсь: може, ця ложка — не просто звичка, а якийсь символ? Може, для Надії Василівни це спосіб показати, що вона піклується, що хоче, щоб усі їли від щирого серця? Я навіть запитала Тараса, звідки це пішло. Він лише знизав плечима: «Мама вважає, що так гості швидше почнуть їсти. Вона ж годує всіх, як на забій». І справді, піти зі столу свекрухи голодним неможливо. Навіть Данилко, який зазвичай примхливий, упіймає її деруни за обидві щоки.
Тепер, готуючись до Великодня, я вТепер вже й не уявляю свята без тієї смішної ложки, яка стимулює всіх швидше смакувати Надіїні смаколики.
