Ще десять років, як я одружена з Тарасом, і свою свекруху, Марію Іванівну, щиро поважаю та навіть люблю. Вона добра, турботлива, завжди готова допомогти з дітьми чи пригостити нас своїми коронними пиріжками. Але до одної її звички я так і не звикла — вона постійно залишає ложку в салатниці! І не просто кладе, а буквально встромляє, нібто прапор на вершині гори. На Великдень ми знову збиратимемося в неї за великим столом, і я вже морально готуюся до цього кулінарного ритуалу. Але, чесно кажучи, такі дрібниці лише додають нашим родинним зустрічам колориту, і я не уявляю наше життя без цих теплих вечорів.
Марія Іванівна — жінка, яку неможливо не поважати. Коли я тільки вийшла за Тараса, я, як і будь-яка молода невістка, трохи боялася свекрухи. Чула історії подруг про «чудовиськ у спідницях», які критикують все на світі. Але Марія Іванівна виявилася зовсім іншою. Вона зустріла мене з посмішкою, навчила пекти свій легендарний вишневий пиріг і ніколи не лізла із непроханими порадами. Коли народилися наші діти, Оля й Іванко, вона стала для них найкращою бабусею: возиться з ними, читає казки, а її цукерки із таємної схованки — це окрема історія. Я справді вдячна долі за таку свекруху. Але от ця її ложка в салаті… Це мій особистий жах.
Усе почалося на першій же родинній вечері, куди ми з Тарасом прийшли ще нареченою та нареченим. Марія Іванівна накрила стіл, як для царського бенкету: олів’є, салат із крабовими паличками, холодець, запечена курка — усе ідеально. Я, намагаючись бути хорошою гостячею, похвалила салати й потягнулася за порцією. І тут бачу: у мисі з олів’є стирчить величезна ложка, прямо посередині, ніби шпиль на хмарочосі. Я тоді подумала, що це випадковість, акуратно дістала ложку й поклала поруч. Але через п’ять хвилин Марія Іванівна, проходячи повз, знову встромляє її назад! «Так зручніше, Наталко, бери, не соромся!» — сказала вона з усмішкою. Я лише кивнула, але всередині у мене був культурний шок.
З тих пір ця ложка стала моїм прокляттям. На кожному святі — Новий рік, Великдень, дні народження — вона з’являється в салатах, як неминучий гість. Іноді це олів’є, іноді мімоза, а одного разу навіть у грецький салат, де виглядала, як інопланетний об’єкт серед фети та оливок. Я намагалася боротися: виймала ложку, клала на серветку, пропонувала розкласти салат по тарілках заздалегідь. Але Марія Іванівна непохитна. «Наталко, це традиція, — каже. — У нас у родині так завжди робили!» Тарас лише сміється: «Мамо, ну хто зараз ложки в салат встромляє?» А вона у відповідь: «Ви, молодих, нічого не тямите в справжніх застіллях!»
Тепер, коли я думаю про майбутній Великдень, я вже наперед уявляю цей стіл. Марія Іванівна, як завжди, буде на чолі, у святковому фартуху, з сяючою посмішкою. На столі — паски, писанки, м’ясиста нарізка й, звичайно, її коронні салати з вічною ложкою. Я навіть жартую з Тарасом, що треба подарувати свекрусі окрему підставку для ложок, щоб перестала їх усюди встромляти. Але, чесно кажучи, ця звичка вже стала частиною нашого родинного фольклору. Оля, наша донька, одного разу навіть намалювала бабусю з величезною ложкою в мисі — і ми всі реготали, включаючи Марію Іванівну.
Великодні посиденьки у свекрухи — завжди подія. Вона збирає всю родину: нас з Тарасом і дітьми, його сестру з чоловіком, двоюрідних братів, сусідів. Стіл накритий так, що не видно скатертини, а їжі вистачить на тиждень вперед. Марія Іванівна метушиться, підкладає всім добавки, розповідає історії зі своєї молодості. Я дивлюся на неї й думаю: звідки в неї стільки енергії? Вона встигає і паски спекти, і яйця розписати, і ще з Іванком у «битву яйцями» пограти. А я після одного дня готовки вже мрію про диван і серіал.
Торік на Великдень я вирішила допомогти їй на кухні, сподіваючись, може, проконтролювати ситуацію з ложкою. Та не тут-то й було. Поки я нарізала овочі, Марія Іванівна вже сервірувала салати й, звісно, встромляла в кожен по ложці. «Так гарно!» — сказала вона, милуючись своїм творінням. Я лише зітхнула й вирішила: добре, нехай буде. Зрештою, це її дім, її правила. А я просто насолоджуюся її стравами й намагаюся не звертати уваги на ці кулінарні «прапори».
Іноді я замислююся: може, ця ложка — не просто звичка, а якийсь символ? Може, для Марії Іванівни це спосіб показати, що вона дбає, що хоче, щоб усі їли від щирого серця? Я навіть запитала в Тараса, звідки це взялося. Він пожав плечима: «Мамі здається, що так гості швидше почнуть їсти. Вона ж усіх годує, як на забій». І справді, піти від святкового столу свекрухи голодним неможливо. Навіть Іванко, наш син, який зазвичай примхливий, упМи з нетерпінням чекаємо на цей Великдень, де знову побачимо ту саму ложку, яка вже стала символом нашої родинної теплоти.
