Я втратила десять років, очікуючи його розлучення, — і лише потім зрозуміла, наскільки це було нерозумно
Я сиділа в парку, і на душі було важко. Поруч зі мною на лавці опинилася жінка — на вигляд трохи більше сорока. Ми розговорилися. І раптом вона, ніби давно шукала когось, кому могла б вилити душу, почала розповідати свою історію. Історію болю, сліпого кохання та самознищення. Тоді я ще не знала, що ця розповідь назавжди залишиться в моїй пам’яті. І ось я передаю її вам — можливо, комусь вона відкриє очі.
Її звали Наталія, і коли ця історія почалася, їй було всього 23. Лишень закінчила університет, перспективна, з блискучою кар’єрою в банку — перша робота, перші успіхи. А потім, через кілька місяців, в офіс прийшов він — Павло. Звичайний, нічим не примітний чоловік. Але, за її словами, щось у ньому приваблювало. Він часто сідав поруч на нарадах, намагався бути ближче на корпоративних вечерях. І їй це подобалося. Здавалося, між ними щось починає зав’язуватися.
Одного разу на одному з заходів він запропонував відвезти додому колегу, яка жила в селі, — заодно запропонував підвезти і Наталію, щоб уникнути зайвих чуток. По дорозі зізнався, що вона йому дуже подобається. Наступного дня він прийшов до неї з величезним букетом троянд. І з того моменту почалася їх романтична історія. Щодня — нові квіти, зустрічі, погляди, дотики. Наталія була на сьомому небі. До того самого дня…
Корпоратив. Павло входить не один — з жінкою. Скромна, проста, нічим не виділяється. Але колеги почали шепотітися: «Це ж його дружина!» У Наталії все всередині зруйнувалося. Вона вибігла з банкету, плакала до світанку. Але вже наступного дня він стояв біля її дверей з тюльпанами, сльозами на очах і каяттям. Сказав, що з дружиною все давно в минулому, що живуть вони тільки заради дитини, що душею він з Наталією.
І вона знову повірила.
Він присягався, що подасть на розлучення. Переконував потерпіти. Чекав, поки син підросте. Потім — коли піде до школи. А потім дружина знову завагітніла. Він прийшов до Наталії з винуватими очима: «Ну як же я зараз залишу її, коли вона чекає на другу дитину?» — і благав почекати ще. Вона чекала. Кохала. Вірила. Щодня він приходив до неї, обіцяв, що «ще трохи», що все буде, як вона мріє. А потім знову відкладав.
Так тривало десять років. Він приходив, забирав з собою її надію, залишав їй самотність. А вона терпіла. Її мама не раз намагалася поговорити з нею, змусити прозріти. В один із днів, не витримавши, поїхала до батьків Павла. Там вона побачила «розлученого» зятя, лежачого на дивані, обіймаючого молодшого сина і цілуючого в щоку дружину. Він навіть не прикидався, що сім’я йому чужа. Просто жив на дві сторони.
Наталія була зломлена. Їй було 33. За плечима — десятиліття болю, очікувань, принижень. Життя проходило повз, а вона стояла на узбіччі, тримаючи в руках букет з обманів.
Але історія Наталії не закінчилася трагедією. Вона знайшла в собі сили піти. Назавжди. І одного разу зустріла іншого чоловіка — простого, доброго, без голосних слів, але з чистими намірами. У 35 вона вперше стала мамою. Сьогодні її синові 17. І хоча подруги її віку вже доглядають за онуками, Наталія не жалкує. Вона каже: «Я народила в момент, коли справді була готова стати матір’ю. Я покохала того, хто заслужив мою любов. І головне — я пробачила себе за ту сліпоту».
А Павло? Досі живе з тією жінкою. Іноді телефонує. Іноді пише. Іноді переглядає її сторіс у соцмережах. Але Наталія більше не відповідає. Вона знає ціну своїм рокам. Своєму серцю. І своєму щастю.
