Дядечку, заберіть мою маленьку сестричку вона вже давно нічого не їла, різко повернувся голос і замерз від подиву.
Дядю, будь ласка візьміть мою сестричку. Вона зовсім голодна
Той тихий, сповнений розпачу крик, що прорізав шум київської вулиці, застигнув Івану Петровичу. Він біг, ніби за ним гонявся невидимий ворог. Час підтискав: мільйони гривень залежали від рішення, яке мали ухвалити сьогодні на засіданні. Після смерті Роміни дружини, опори, світла його життя робота стала єдиним сенсом.
Але цей крик
Іван озирнувся.
Перед ним стояла дитина семирічного віку, худенька, розтріпана, зі слізьми в очах. На руках тримав крихітний згорток, із якого виглядало личко малечі. Дівчинка, загорнута в стару, потерту килимову ковдру, тихо скиглила, а хлопчик притискав її до себе, ніби був її єдиним захистом у цьому байдужому світі.
Іван вагався. Він знав, що немає часу, треба йти. Але просте «будь ласка» у дитячих очах зачепило щось глибоке в його душі.
Де мама? мяко спитав він, присівши біля дітей.
Вона обіцяла повернутись а вже два дні її немає. Я чекаю тут, сподіваючись, голос хлопця тремтів, як і його рука.
Його звали Максим, а дівчинку назвали Зоряна. Вони залишились самотні: без записок, без пояснень лише надія, яку семирічний хлопчик тримав, як потопаючий за соломинку.
Іван запропонував купити їжу, викликати поліцію, звернутись до соцслужб. Але при слові «поліція» Максим здригнувся й прошепотів:
Будь ласка, не забирайте нас. Заберуть Зоряну
Тоді Іван зрозумів: просто піти він вже не може.
У найблизькому кафе Максим жадібно їв, а Іван обережно кормив Зоряну спеціальною сумішшю, придбаною в аптекі. У нього проснулося давно забуте те тепло, яке давно лежало під холодним панциром.
Він набрав асистента:
Скасуйте всі зустрічі, сьогодні і завтра.
Через деякий час приїхали поліцейські Герасименко й Наумова. Звичні запитання, стандартні процедури. Максим стискав руку Івана, судомно:
Ви ж не віддасте нас у притулок, правда?
Іван не очікував таких слів:
Не віддам. Обіцяю.
У відділку розпочали формальності. До справи долучилася Лариса Петрівна стара подруга та досвідчена соціальна працівниця. Завдяки їй все оформили швидко тимчасова опіка.
Лише доки не знайдуть маму, наголошував Іван, майже самому собі. Тільки тимчасово.
Він повіз дітей додому. У машині було тихо, як у могилі. Максим міцно тримав сестру, не задаючи питань, лише шепочучи їй ніжні слова.
Квартира Івана зустріла їх просторими кімнатами, мякими килимами і великими вікнами, що відкривали вид на Київ. Для Максима це було мов казка у його житті ніколи не було стільки тепла й затишку.
Сам Іван почувався розгубленим. Він не розбирався в дитячих сумішах, підгузках і режимі дня. Спотикався об пелюшки, забував, коли годувати, коли класти спати.
Але Максим був поряд. Тихий, уважний, напружений. Він спостерігав за Іваном, ніби за незнайомцем, який може зникнути в будь-яку мить, і допомагав дбайливо колихав сестру, наспівував колискові, ніжно вкладав її спати, як це роблять лише ті, хто давно навчився.
Одного вечора Зоряна ніяк не могла заснути. Вона схлипувала, круталася в ліжечку, шукаючи комфорт. Тоді Максим підняв її на руки і тихенько заспівав. Через кілька хвилин дівчинка спокійно задрімала.
Ти так чудово її заспокоюєш, сказав Іван, спостерігаючи з теплом у серці.
Навчився, просто відповів хлопчик, без образи, без скарги, як факт життя.
Тоді задзвонив телефон. Лариса Петрівна повідомила:
Ми знайшли їхню маму. Вона жива, але проходить реабілітацію через наркозалежність, стан складний. Якщо завершить лікування і доведе, що здатна дбати про дітей, їх їй повернуть. В іншому випадку опіку візьме держава. Або ти.
Іван замовк. У його грудях стиснулося щось важке.
Ти можеш оформити офіційну опіку, навіть усиновити, якщо щиро цього хочеш.
Він не був впевнений, що готовий стати батьком, та знав одне: не хоче їх втратити.
Того вечора Максим сидів у кутку вітальні і обережно малював олівцем.
А що тепер буде з нами? запитав він, не відводячи очей від аркуша. У його голосі звучали страх, біль, надія і страх залишитися без підтримки.
Не знаю, чесно відповів Іван, сідаючи поруч. Але я зроблю все, щоб ви були в безпеці.
Максим мовчав.
Нас знову заберуть? Відіймуть у тебе, у цього дому?
Іван обійняв його міцно, без слів, хочучи сказати: ти більше не один. Ніколи більше.
Я не віддам вас. Обіцяю. Ніколи.
У цей момент він зрозумів, що ці діти стали частиною його самого.
Наступного ранку Іван подзвонив Ларисі Петрівній:
Я хочу стати їхнім офіційним опікуном.
Процес виявився складним: перевірки, співбесіди, домашні візити, нескінченні питання. Але Іван проходив усе, бо тепер у нього була справжня мета Максим і Зоряна.
Коли тимчасова опіка перетворилася на постійну, Іван вирішив переїхати. Він купив будинок за Києвом, з садом, простором, ранішнім співом птахів і запахом трави після дощу.
Максим розквітнув. Він сміявся, будував фортецю з подушок, читав уголос, приносив малюнки і гордо вішав їх на холодильник. Він жив по-справжньому, вільно, без страху.
Одного вечора, вкладаючи хлопця спати, Іван накрив його ковдрою і лагідно провів рукою по волоссю. Максим подивився вгору і тихо сказав:
На добраніч, тату.
Іван відчув тепло десь глибоко всередині, і його очі засяяли.
На добраніч, сину.
Навесні відбулося офіційне всиновлення. Підпис судді закріпив статус формально, але в серці Івана вже давно усе було вирішено.
Перше слово Зоряни «Тато!» стало дорожчим за будьякий діловий успіх.
Максим знайшов друзів, записався до футбольної секції, іноді приходив додому з галасливою компанією. А Іван вчився заплітати косички, готувати сніданки, слухати, сміятись і знову відчувати себе живим.
Він ніколи не планував бути батьком і не шукав цього, та тепер не уявляв життя без цих двох маленьких людей.
Це було складно, несподівано, але стало найпрекраснішим, що траплялося в його житті. І саме в цьому відкритті полягає істина: справжнє щастя приходить, коли відкриваєш своє серце для інших, і тоді твоя душа наповнюється сенсом, який не знайти ні в грошах, ні в кар’єрі.
