Дядечку, візьміть мою маленьку сестричку, вона вже давно нічого не їла, він різко обернувся й застиг від подиву!
Дядю, будь ласка візьміть мою сестричку. Вона зовсім голодна
Тихий, сповнений розпачу голос, що прорізав галас вулиці, застав Ігоря Шевченка зненацька. Він мчав, ніби за ним гнала невидима небезпека. Час підтискав: мільйони гривень залежали від рішення, яке треба було прийняти сьогодні на нараді. Після втрати Ріти дружини, світла, опори робота стала єдиним сенсом його життя.
Але саме цей голос
Ігор озирнувся. Перед ним стояла дитина семирічного віку худенька, розтріпана, зі сльозливими очима. У руках вона тримала крихітний згорток, з якого виглядало личко малечі. Дівчинка, загорнена в стару потерту ковдру, тихо скиглила, а хлопчик притискав її до себе, ніби був її єдиним захистом у цьому байдужому світі.
Ігор вагавався. Він знав, що часу не можна гаяти, треба йти далі. Але щось у погляді дитини, у простому «будь ласка», зачепило глибоку частину його душі.
Де мама? мяко спитав він, присідавши біля дитини.
Вона обіцяла повернутись а вже два дні її немає. Я чекаю, може, раптом прийде, голос хлопчика тремтів, як і його рука.
Його звати Максим, а дівчинку Левка. Вони залишились зовсім самі. Ні записки, ні пояснень лише надія, за яку семирічний хлопчик тримався, як потопаючий за соломинку.
Ігор запропонував купити їжу, викликати поліцію, повідомити соціальні служби. Але при слові «поліція» Максим здригнувся й прошепотів:
Будь ласка, не забирайте нас. Заберуть Левку
Тоді Ігор зрозумів, що вже не може просто піти. У найближчому кафе Максим їв жадібно, а Ігор обережно поїв Левку сумішшю, купленою в аптеці. У ньому почало прокидатися те, що давно лежало під холодним панциром довга забута людяність.
Він задзвонив асистенту:
Скасуйте всі зустрічі, сьогодні і завтра.
Незабаром приїхали поліцейські Герасименко та Наумова. Звичні запитання, стандартні процедури. Максим стискав руку Ігоря, судомно:
Ви не віддасте нас у притулок, правда?
Ігор сам не очікував цих слів:
Не віддам. Обіцяю.
У відділку розпочались формальності. До справи долучилася Лариса Петрівна стара подруга та досвідчена соціальна працівниця. Завдяки їй усе оформилося швидко тимчасова опіка.
Лише доти, доки не знайдуть маму, повторював Ігор, радше самому собі. Лише тимчасово.
Він повіз дітей додому. У машині було тихо, мов у могилі. Максим міцно тримав сестру, не ставлячи запитань, лише шепочучи їй щось ніжне, заспокійливе, рідне.
Квартира Ігоря зустріла їх простором, мякими килимами й панорамними вікнами, що розкривали вид на Київ. Для Максима це було схоже на казку у його житті ніколи не було стільки тепла й затишку.
Сам Ігор почувався розгубленим. Він нічого не розумів у дитячих сумішах, підгузках і розпорядку дня, спотикався об пелюшки, забував, коли годувати, коли клали спати.
Але Максим був поруч. Тихий, уважний, напружений. Він спостерігав за Ігорем, ніби за незнайомцем, який може зникнути в будьяку мить, і допомагав дбайливо колихав сестру, наспівував колискові, ніжно вкладав її спати, як вміють лише ті, хто робив це багато разів.
Якось ввечері Левка ніяк не могла заснути. Вона схлипувала, круталась у ліжечку, не знаходячи спокою. Тоді Максим підійшов, дбайливо взяв її на руки і тихо заспівав. За кілька хвилин дівчинка вже спокійно спала.
Ти так гарно вмієш її заспокоїти, сказав Ігор, спостерігаючи за цим з теплом у серці.
Довелося навчитись, просто відповів хлопчик, без образи, без претензій, як просту істину.
У цей момент пролунав дзвінок. Телефонував Лариса Петрівна.
Ми знайшли їхню маму. Вона жива, але проходить реабілітацію через наркотичну залежність, стан складний. Якщо завершить лікування й доведе, що може піклуватися про дітей, їх їй повернуть. В іншому випадку опіку візьме держава. Або ти.
Ігор замовк. У серці щось стискалося.
Ти можеш оформити офіційну опіку, або навіть всиновити, якщо дійсно цього хочеш.
Він не був впевнений, що готовий стати батьком, та знав одне: не хоче їх втратити.
Того вечора Максим сидів у куточку вітальні і обережно малював олівцем.
А що буде з нами далі? спитав він, не відриваючи очей від аркуша. У його голосі звучало і страх, і біль, і надія, і тривога бути знову покинутим.
Не знаю, чесно відповів Ігор, сідаючи поруч. Але я зроблю все, аби ви були в безпеці.
Максим трохи помовчав.
Нас знову заберуть? Відіймуть у тебе, у цього дому?
Ігор обійняв його міцно, без слів, намагаючись передати всю силу обіймів: ти більше не один. Ніколи більше.
Я не віддам вас. Обіцяю. Ніколи.
Тоді він зрозумів, що ці діти вже не випадкові вони стали частиною його самого.
Наступного ранку Ігор зателефонував Ларисі Петрівній:
Я хочу стати їх офіційним опікуном. Повноцінним.
Процес виявився нелегким: перевірки, співбесіди, домашні візити, нескінченні запитання. Але Ігор проходив усе, бо тепер у нього була справжня мета Максим і Левка.
Коли тимчасова опіка перетворилася на постійну, Ігор вирішив переїхати. Він придбав будинок за містом, з садом, простором, ранковим співом птахів і запахом трави після дощу.
Максим розквітнув на очах. Він сміявся, будував фортеці з подушок, читав уголос, приносив малюнки і гордо вішав їх на холодильник. Він жив посправжньому, вільно, без страху.
Якось ввечері, вкладаючи хлопчика спати, Ігор накрив його ковдрою і лагідно провів рукою по волоссю. Максим подивився знизу вгору і тихо сказав:
На добраніч, тато.
Ігор відчув глибоке тепло в серці, а в очах засвітилося.
На добраніч, сину.
Навесні відбулося офіційне всиновлення. Підпис судді закріпив статус формально, а в серці Ігоря все вже давно було вирішено.
Перше слово Левки «Тато!» стало дорожчим за будьякий діловий успіх.
Максим завів друзів, записався до футбольної секції, іноді приходив додому з галасливою компанією. А Ігор вчився заплітати косички, готувати сніданки, слухати, сміятись і знову відчувати себе живим.
Він ніколи не планував бути батьком. Не шукав цього. Але тепер не уявляв свого життя без них. Це було складно, несподівано, і водночас стало найпрекраснішим, що траплялося в його житті.
У підсумку він зрозумів: справжнє багатство це не гроші чи карєра, а люди, які довіряють тобі своє серце, і твоя готовність захищати їх, навіть коли весь світ здається холодним.
