“Дякую, феєчко, що в мене з’явився тато”: як моя племінниця знайшла сім’ю після років розлуки
— Мамо, а коли фея подарує мені тата? — одного разу спитала моя донька, дивлячись на мене своїми великими очима, в яких було більше надії, ніж я могла витримати. Ми з нею часто грали у чарівні ігри, малювали, вигадували історії. Того дня вона дістала з коробки аркуш паперу, де була намальована дівчинка, яка розмовляла з крихітною феєю. А потім знайшла ще один малюнок — там дівчинка робила зарядку й сміялась.
— Ось так я буду робити зарядку, а потім обіллюся водою, мамо! — радісно сказала вона і, трохи пограючись, спокійно заснула.
З того часу я ще більше задумалась над тим, що життя вміє бути непередбачуваним. Але давайте по порядку.
Колись я вступила до педагогічного університету разом із своєю найкращою подругою Олею. Ми були нерозлучні: навчання, студентські ночі, мрії про майбутнє. Після закінчення обидві пішли працювати до школи. Оля паралельно ілюструвала дитячі книжки — у неї були золоті руки й неймовірна уява. Саме її творчість помітили іноземні видавці, і одного разу їй запропонували контракт у Німеччині. Так вона поїхала — на цілих три роки. Листувались, дзвонили, сумували.
Коли Оля повернулася до рідного Львова, вона вже була не сама. З нею була маленька дівчинка — її донечка. Про чоловіка Оля нічого не розповідала. Батьків на той час у неї вже не було. Вона жила одна й з дитиною справлялась як могла, а я старалась бути поруч, допомагати. Марічка була справжнім соняшним дитям. Оля у вільний час малювала — найчастіше свою доньку в різні періоди життя: школяркою, підлітком, дорослою. Мене вражало, з якою точністю вона могла зобразити майбутнє.
— Звідки ти знаєш, якою вона буде? — питала я.
— Ось побачимо, — лише посміхалась у відповідь.
Але радість тривала недовго. Коли Марічці виповнилось два роки, серце Олі не витримало. За роки, проведені за кордоном, у неї загострились проблеми зі здоров’ям, і одного дня її просто не стало.
Я одразу почала збирати документи на усиновлення. Страшно було лише одне — що дівчинку можуть забрати чужі люди. Я боялась, що запізнюсь, що вона опиниться у іншій родині. Та, на щастя, я встигла. З того часу для Марічки я стала мамою. Вона знала, що її справжня мама живе на небі. Ми разом переглядали малюнки Олі, особливо перед сном — ці замальовки заспокоювали дівчинку, немов мама все ще була поряд.
Марічка росла розумною, доброю, мрійливою. Їй вже було тринадцять, коли одного разу я святкувала свій день народження з подругами в кав’ярні. Повернувшись додому, я побачила біля порога високого чоловіка з сильним акцентом. Він погано говорив українською, але його слова пройняли мене до дрижок.
Це був… батько Марічки. Справжній, біологічний. Німець. За його розповіддю, Оля приревнувала його до сестри й, не пробачивши, втекла назад до рідного міста, не сказавши ні слова про вагітність. Він намагався її знайти, але надто пізно. А коли зрозумів, що у нього є донька, почав оформлювати документи на усиновлення — та я встигла швидше. Він не знав, що Марічка все це час росла тут, у любові, під моїм крилом.
Коли Марічка почула нашу розмову, вона не повірила. Вона стояла, мовчазна, наче вкопана, вдивляючись у обличчя чоловіка, у якому намагалась знайти себе. Пізніше, вже за чашкою чаю, вона почала поступово посміхатися. Чоловік поїхав до готелю, а донька взяла в руки улюблену ляльку-фею й прошепотіла:
— Дякую, феєчко, що в мене з’явився тато.
Минуло кілька місяців, перш ніж усе владналось. Марічка поїхала жити до Німеччини до батька. У нього виявилась велика родина — двоє дітей від іншого шлюбу, але Марічка, як старша, швидко знайшла спільну мову з усіма. Вона пішла до школи, вивчає мову, ходить на гуртки, займається танцями. Ми листуємось, дзвонимося по відеозв’язку, ділимося новинами.
Я сумую. Боляче. Але я щаслива.
Щаслива, що моя Оля залишила після себе не лише чудову доньку, а й силу любові, яка притягла в життя цієї дівчинки її справжнього батька, хоч і через стільки років.
Ось така історія. Неймовірна, майже казкова. Але, як і будь-яка казка, вона — про справжню віру, любов і диво.
