«Дякую, феєчко, що в мене тепер є тато»: як моя племінниця знайшла сім’ю через роки розлуки
— Мамо, а коли фея подарує мені тата? — одного разу запитала моя донька, дивлячись на мене своїми великими очима, в яких було більше надії, ніж я могла витримати. Ми часто грали у чарівні ігри, малювали, вигадували історії. Того дня вона дістала з коробки аркуш, де була намальована дівчинка, яка розмовляла з крихітною істотою. Потім знайшла ще один малюнок — там дівчинка робила зарядку й сміялася.
— Ось так я буду робити зарядку, а потім обіллюся водою, мамо! — радісно сказала вона трохи після гри й спокійно заснула.
З того дня я ще більше замислилася над тим, що життя вміє бути непередбачуваним. Але почнімо спочатку.
Колись я вступила до педагогічного університету разом із найкращою подругою Олею. Ми були нерозлучні: навчання, студентські вечори, мрії про майбутнє. Після випуску обійшли працювати у школу. Оля паралельно ілюструвала дитячі книжки — у неї були золоті руки та неймовірна уява. Саме її роботи помітили іноземні видавці, і одного разу їй запропонували контракт у Німеччині. Так вона поїхала — на цілих три роки. Листувалися, дзвонили, сумували.
Коли Оля повернулася до рідного Львова, була вже не сама. З нею була маленька дівчинка — її дочка. Про чоловіка Оля нічого не розповідала. Батьків у неї вже не було. Вона жила сама й тягнула дитину, як могла, а я намагалася бути поруч, допомагати. Софійка була справжнім сонечком. Оля у вільний час малювала — найчастіше свою доньку в різні періоди життя: школяркою, підлітком, дорослою. Мене вражало, з якою точністю вона могла зобразити майбутнє.
— Звідки ти знаєш, якою вона буде? — питала я.
— Ось побачимо, — лише посміхалася у відповідь.
Та радість тривала недовго. Коли Софійці виповнилося два роки, серце Олі не витримало. За роки, проведені за кордоном, у неї загострилися проблеми зі здоров’ям, і одного разу її просто не стало.
Я відразу почала збирати документи на усиновлення. Лякало лише одне — що дівчинку можуть забрати чужі люди. Боялася спізнитися, що вона опиниться в іншій сім’ї. Та, на щастя, встигла. З того часу для Софійки я стала мамою. Вона знала, що її справжня мама тепер на небі. Ми разом переглядали малюнки Олі, особливо перед сном — вони заспокоювали дівчинку, ніби мама була поруч.
Софійка росла розумною, доброю, мрійливою. Їй вже було тринадцять, коли я якось святкувала день народження з подругами в кав’ярні. Повернувшись додому, побачила біля порога високого чоловіка з сильним акцентом. Він погано говорив українською, але його слова пройняли мене до ознобу.
Це був… батько Софійки. Справжній, біологічний. Німець. Як розповів, ОляА потім він розкрив старий альбом із фотографіями, де Оля посміхалася під німецьким снігом, і я зрозуміла, що кохала його так само глибоко, як і вона.
