**Щоденниковий запис**
Сніг за вікном, мов білий ковер, укрив подвір’я. Я вийшов із хати, зупинився на порозі. Крізь повітря, ніби перли, плавно кружляли сніжинки. Падали на асфальт, на дахи машин, на останні жовті листки, що чудом втрималися на гілках.
Підставив долоню – кілька крижаних зірочок впали й одразу зникли. Крокуючи, слухав, як сніг хрустів під чобітьми. Наближалися святкові дні – з ялинкою, мандаринами, блакитними вечорами.
Зайшов до крамниці, купив мандаринів, молока, цукерок. Біля каси дзвонить мама:
— Олю, приїдеш сьогодні?
— Так. А що трапилось?
— Нічого… Треба тебе з кимось познайомити. Приїжджай обідати.
У голосі матері відчувся легкий тремтіння.
— Знову хочеш звести мене з якимось «добрим хлопцем»? — пожартував я, але в душі стиснуло.
— Це сюрприз, — таємничо відповіла вона й поклала трубку.
Дивно. Такого голосу в неї не чув уже роки. Після того, як пішла Катя, я довго не міг прокинутися від болю. Мама спочатку підтримувала, а потім раптом сказала: «Я ж тебе попереджала». І хоча вона була права, мене це лише розлютило. Ми посварилися. З того часу я рідко заходив до неї, лише дзвонив, боронячись від розмови.
Повернувся до кондитерського відділу, взяв невеликий торт. Не можна ж приходити з порожніми руками.
Дома перебирав думки: що ж за сюрприз готує мати? На всяк випадок підголився, надягнув свій найкращий светр — темно-синій, з вузенькою смужкою біля коміра. Подивився в дзеркало й подумав: «Катя ще пошкодує».
Мама відчинила двері, і я завмер. Її очія сяяли, як у дівчини, на щоках грали рум’янці. А найголовніше — нова зачіска зробила її молодшою на десять років.
— Мам, ти чудово виглядаєш, — сказав я, передаючи торт.
— Дякую, — вона ніяково посміхнулася. — Роздягайся, заходь у кімнату.
«Напевно, запросила гостя», — подумав я, швидко поправив волосся перед дзеркалом і зайшов.
З дивана підвівся чоловік років п’ятдесяти, у простих штанях і сірому светрі. Лице обвітряне, з грубими, але добрими рисами. Він теж уважно мене оглядав.
— Олексію, познайомся — це Михайло Данилович, мій друг з юності, — підійшла мама й обійняла мене за плече.
Я глянув на неї з докором:
— То ти мене з ним хотіла звести?
— Ходімо обідати, юшка прохолоне, — промовила вона й пішла на кухню.
Я сів на своє звичне місце — спиною до вікна. «Невже він сяде на татове крісло?» — подумав я.
— То ти його кохаєш? — спитав я, зрозумівши, що голос звучить надто різко. — Ось чому так змінилася.
— Нащо таке казати? — Мама глянула на мене з докором.
— Невже забула, як тато бив тебе? Не насилувалося? — зірвалося з вуст.
— Михайло не такий, він…
Чоловік поклав свою руку на її долоню й тихо сказав:
— Не треба, Насте.
— Зараз ви граєте добрячого, а потім покажете себе, — я не міг зупинитися. — Мам, невже заміж збираєшся?
В очах матері заблищали сльози. Вона ніколи не вміла давати відсіч. Завжди мовчала, коли тато кричав або бив її. А тепер раптом захищала якогось Михайла.
— Тридцять років я мовчала, — почала вона, голос тремтів. — А тепер скажу. Михайло — твій батько.
Я відчув, ніби в груди вдарили.
— Як?
— Ми кохалися з юних років, — розповіла мати. — Потім він пішов у армію. А моя мати, дізнавшись, що я вагітна, привела в дім чоловіка з сусіднього села. Вийшла заміж…
Я слухав і не вірив. Так, тато був жорстоким, але він був. А тепер раптом з’явився інший.
Я встав і вийшов у сіни. За спиною почув голос Михайла:
— Дайте йому час.
— «Який же він благородний», — злісно подумав я й вийшов на вулицю.
Сніг падав, нагадуючи дитинство. Одного разу ми з мамою тікали з дому від розгніваного тата. Тоді я дивився на вікна інших осель, де горіло світло, і уявляв, як там тепло, спокійно, як родини збираються разом.
«Мати прожила важке життя. Може, і справді Михайло кохає її? А я наговорив лайна…»
Через кілька днів я вирішив помиритися.
Мама відчинила двері, радісно схопила мене за руки. У кімнаті стояли валізи.
— Ми збираємося до Михайла в село.
— А як же робота?
— У нас є пошта, ферма, — відповів Михайло. — Знайдемо.
Я проводив їх. А восени дзвонить Михайло:
— Мама померла… Тромб.
Я не знав, що в неї було хворе серце.
Приїхав у село, побачив її в домовині — і не впізнав. Обернувся до Михайла:
— Це ти… Ти винен!
— Тихше, синку, — втрутилася тітка Оля. — Він не давав їй важкого робити. Вона була щасливою…
Ми поховали її біля батьків.
Потім Михайло сказав:
— Ти залишишсяМинув рік, і одного вечора я сидів біля вікна в селі, слухаючи, як Павло розповідає про те, як мама завжди мріяла, щоб ми знайшли одне одного, і я зрозумів, що вона все життя дарувала нам любов навіть тоді, коли ми не вміли її прийняти.
