**Щоденниковий запис**
Дякую, сину, за це свято! — голосно оголосила свекруха у мікрофон, наче мене й не було. Мій у відповідь тост заморозив зал.
Так буває. Ювілей свекрухи — 60 років. Дата важлива, треба гуляти на всі засоби. А хто в родині вічний організатор, той, хто все тягне? Звісно, я.
Свекруха, Ганна Володимирівна, підійшла з солодким виглядом:
— Оленко, ти ж у нас така розумничка, така енергійна! — а далі вже знайоме: «Допоможи із святом, га? Я вже стара, не встигаю».
Це «допоможи» означало, що я все звалила на себе. Два тижні жила цим святом.
Обирала ресторан у Львові, міняла меню, бо «тетя Марія не їсть м’ясо, а дядько Петро має алергію на мед». Знайшла ведучого, домовилась із фотографом, сама придумала, як прикрасити зал, і до півночі надувала дурні кульки.
А найкраще — усе це коштувало наших грошей. Свекруха б сама не потягнула.
Чоловік лише робив вигляд, що допомагає: їздив зі мною, сидів за столом, але лише гортав телефон. На всі мої ідеї він кивав, не відриваючи очей:
— Так, кохана, дуже добре!
А свекруха щодня дзвонила з «порадами», але жодного разу не спитала, чи не важко мені. За ці два тижні я схудла на три кілограми.
Настав день свята. Ресторан сяє, гості вбрані, іменинниця в новій сукні, ніби пані. А я навіть не встигла причепуритись.
Метушилася, як навіжений: то з офіціантами пояснювала, то дітей шукала, то дядька Петра, що вже напився, заспокоювала. Я була не гостя, а безкоштовна службовка.
Посередині вечіра я впала за свій столик, мріяла хоч ложку салату з’їсти. Аж тут ведучий оголошує:
— Слово має наша шановна іменинниця!
Ганна Володимирівна бере мікрофон. І я, наївна, подумала: ось зараз подякує. За всі мої старання.
А вона, гордо оглянувши зал, каже:
— Дорогі мої! Я щаслива всіх вас бачити! Хочу подякувати моєму золотому синочку! Олежко, без тебе цього свята б не було! Дякую тобі, рідненький!
Виделка впала з моїх рук. Увесь зал зааплодував. Мій чоловік червонощокий від гордості підвівся і послав матері поцілунок. А про мене? Ні слова. Немов мене й не було.
Щось у мені тріснуло. А потім прийшов холодний, ясний гнів. І план.
Я дочекалася, коли оплески втихли, підійшла до ведучого.
— Дозвольте і мені сказати пару слів, — посміхнулася.
Він, нічого не підозрюючи, подав мені мікрофон.
Я вийшла на середину.
— Шановні гості! Ганно Володимирівно! Андрію! Я підтримую ваші гарні слова. Олег справді герой цього вечора! Тому я хочу зробити йому та його мамі подарунок.
Я дістала з сумки папку — рахунок із ресторану, який щойно забрала.
В залі стало мертво тихо. Я підійшла до головного столу, дивлячись їм у вічі, і поклала папку на стіл.
— Якщо це ваше свято, то й рахунок оплатите ви. Справжні герої завжди доводять справу до кінця.
Олег поблід, ухопившись за скатертину. Свекруха лише рипала ротом, немов риба на суші.
У залі було так тихо, що чути було, як палає свічка. Усі дивилися то на мене, то на них.
Я поклала мікрофон, взяла сумку й пішла до виходу, тримаючи голову високо. Кажуть, свято закінчилося швидко.
**Винесений урок:** якщо хтось не цінує твоїх зусиль, дай йому можливість відчути їх ціну.
