Дякую за тата

Дякую за тата

Що казали в поліції? шепоче Олеся, коли мати, Ірина Петрівна, поклала телефон на вишитий рушник посеред стола.

Нічого втішного, повільно відповідає Ірина Петрівна й підносить до вуст склянку з водою. Сказали, що ще рано бити на сполох. Треба, щоб минула хоча б доба. А я ж відчуваю… відчуваю, що щось трапилося.

*****

Мамочко, привіт! А тато ще не поїхав? вбігла Олеся у помаранчевих черевичках, тримаючи над головою коробку з медовиком, ніби це була золота корона.

Привіт, доню. Поїхав… Я ж казала: у нього сьогодні останній робочий день: і ювілей, і на пенсію проводжають гуртом. Хіба міг сьогодні не піти?

«Ех, шкода…» думала Олеся крізь медову пахучість кондитерки.

Але обіцяв до обіду буде вдома.

Ну й добре. До обіду мій Віталій теж приїде. Вся родина збереться. А ми з тобою, мам, тим часом стіл накриємо, так?

Звісно, допоможи мені, бо одна не впораюсь. Та давай спершу чаю випємо. Якраз чайник закипів. Ох, і еклери твої улюблені в мене є… Хочеш?

Залюбки!

За обіднім столом вишневий килим на підлозі, за вікном білі берези мати з дочкою пють чай і сміються, говорять про весну, природу, про тата, якому сьогодні рівно пятдесят років.

Сонячно, спокійно, але…

…Ірина Петрівна неспокійно вдивляється у доньчине обличчя: щось вона недоговорює, ніби не наважується поділитись секретом.

Донечко, що трапилось? Ти якась… не тут.

Та по мені видно? усміхається Олеся.

Видно… Може, скажеш?

Скажу. Тільки, мамо, не хвилюйся. Новини дуже добрі.

Та викладай вже!

Ми з Віталієм вирішили: подаруємо вам дачну ділянку, що купили минулого літа.

Як це подаруєте?

Від щирого серця! Віталій зремонтував хатинку тепер жити можна буде з весни до осені.

А ви ж як?

Та приїздитимемо до вас у гості! А самим цим займатися… не вийде у нас зараз.

Чому?

Бо ви скоро станете бабусею й дідусем. Через вісім місяців.

Оленцю! Справді?

Так, мамо!

Пресвята Богородице… Яка радість! А як Петро зрадіє!

Мама обіймає дочку, цілує в обидві щоки. Розступаються тіні на стінах, сміються губи.

Хотіла, щоб ви разом дізналися, та тато так рано поїхав…

Нічого, згодом розкажеш. А зараз, доню… поглянула Ірина Петрівна на старий годинник із тризубом, ходімо готувати!

А давай-давай!

На кухні загриміли каструлі, залунали ножі по дубових дошках. Кажуть, дві господині до біди, а тут: одна душа на двох. І усе встигли: і мясо по-київськи, і пиріжки з картоплею, аж три салати бурячок, смачний оселедець під шубою, «Весна у Карпатах». Столище вийшло не гірше, ніж у ресторані.

Ох і встигли, навіть швидше, ніж думали, утомлено сідає Ірина.

Так удвох все спритніше! Може, набереш тата, спитаєш, коли буде?

Добре…

Я тоді Віталія свого наберу…

Олеся виходить у прихожу. Мама задумливо бере мобілку. Довгі гудки. Зітхає, набирає знову. Знову нічого. На годиннику пів на третю, а в думках усе крутиться: «Чому не відповідає?..»

Раптом розуміє: Петро не подзвонив, як і обіцяв, коли добереться до роботи. По хребту холодом пробігає тривога.

Мамо, Віталій каже за годину буде! повертається Олеся. А з татом?

Він не бере…

Не бере? Дивно…

Дивно, Олесю… Раз десять дзвонила гудки, але не відповідає. І не повідомляє, що вже на роботі…

Але ж сьогодні свято! Хіба ж, мамо, не розумієш: святкують, може?

Але ж він обіцяв бути вдома о дванадцятій… Твій тато завжди дотримує слова. І про приїзд мав повідомити. Це не схоже на нього.

Може, начальнику зателефонувати? Скажеш чекає сімя, можна відпустити іменинника раніше?

Зараз спробую…

Ірина Петрівна бере мобілку й, всупереч звичці, руками труситься, немов лист осики. Петро завжди відповідав. Навіть коли у надзвичайних ситуаціях. Завжди казав: для нього немає нічого важливішого за дружину. Особливо сьогодні мав відповісти…

«Хоча, подумала Ірина, сьогодні його проводжатимуть з улюбленої роботи. Пів життя віддав… Може, важко прощатись…»

Алло! обірвав її думки чоловічий голос.

Вітаю, Олеже Віталійовичу! Це Ірина, дружина Петра. Дізнатися хочу, коли вже тата додому відпустите? Сімя чекає, донька приїхала, зять ось-ось буде…

Вітаю, Ірино. Скажу чесно, навіть не знаю, що сказати…

Я… не розумію…

Та і ми його чекаємо. Десять разів дзвонили не бере слухавку.

Тобто його взагалі не було на роботі?

Не зявлявся, ні. Ми все ще чекаємо. Якщо зявиться передайте, що чекаємо і довго не затримаємо: традиція ж.

Добре… Передзвоніть теж, якщо щось…

Ірина поклала телефон, руки й надалі тремтіли, на обличчя ніби тінь впала.

Олесю, тата не було на роботі. І на дзвінки не відповідає. Де він може бути?

Мамо, спокійно. Давай подзвонимо разом.

*****

Петро поволі вийшов із підїзду, кинув услід сонцю усмішку, махнув рукою бабусям на лавці. Прямує до тролейбусної зупинки стежка знайома, чверть віку по ній ступає. Але сьогодні на роботу він йде не працювати трудову забрати, колег попрощати.

Десь під шкірою бігають мурахи, не спав, ковтав корвалол, та марно серце немов риба на березі січневого льоду.

Дружинції не зізнавався, не хотів псути настрій. Та й день свята не час для слабкості. Він іще раз гладить собі по грудях: «Оце вже точно востаннє болить…»

Тролейбус набитий, дихати нема чим. «Пешки піду здоровіше!» вирішує й рушає волошковою вулицею під каштанами. Дзвонити дружині не став: на роботі подзвонить, як домовились.

Але на роботу він не прийшов.

У міському скверику, де десь пахло добрим квасом і старим тополиним листям, йому раптом стало гірко. Присів на лаву, розстебнув комірець, ослабив краватку, хапнув повітря голова обертом. Не міг визначити час лиш усвідомлював: легше не ставало.

Не хотів турбувати Ірину, але коли зрозумів не жарти, дістав мобілку. «Подзвоню їй спершу, а потім в швидку.» Але… руки затрусились, телефон вислизнув і впав прямо під лаву. Петро тягнеться, але сили нема. Темно, дихати важко, все стало прозорим, розмитим…

«Оце тобі й ювілей, і пенсія…» думає з жалем.

Гірко лиш од того, що не попрощався з тими, кого любив сильніше за життя.

*****

Ірина Петрівна після корвалолу знову береться до телефону, марні дзвінки… Олеся теж набирає тиша. Тоді приходить Віталій. Втрьох сідають за накритий стіл із засохлими квітами, дивляться мовчки, чекають…

Чого ми чекаємо? раптом озивається Ірина. Терміново дзвонимо в поліцію! Може, допоможуть.

Люди, коли справжня тривога, не забувають головного.

Петро працював у ДСНС умів зустрічати й проводжати саму надзвичайність… Ймовірно, якщо не відповідає, все не просто так…

Що сказали? питає Олеся, коли мати кладе слухавку.

Нічого… Треба чекати. А я відчуваю… Щось сталося!

Значить, самі шукати! вперше за розмову голосно мовить Олеся.

Ти права. Тролейбусна зупинка тут недалеко. Йдемо туди може, когось бачили, у водіїв попитаємо.

Ми з Віталієм підемо, а ти, мамо, вдома чекай. Може, татко повернеться, або дзвони по лікарнях…

Добре…

Олеся й Віталій швидко збираються і виходять у калейдоскоп міського полудня.

А Ірина, лишившись, знову обіймає телефон і молиться під тьмяною лампою. «Лиш би нічого страшного…»

*****

Петро був ще притомний але відчував, як із кожною хвилиною світливий світ стає все менш реальним. Спробував підняти руку, прохрипів:

По…ці…

Дві жінки проходили повз і лиш недбало кинули:

О, що знову алкаші по лавках дрижать! кажуть.

Зранку напився от тобі й сквер!

Петро почув це крізь застелене сльозами обличчя. Сам стільки разів рятував інших, і людей, і тварин… А тут навіть словом попросити не може.

«Чому саме сьогодні?..»

І коли тріск каблуків утік у глиб скверу, почув голосне гавкання, відчув сухий, старий язик на підборідді собака! Пес старенький, знайомий, але ніяк не впізнає, звідки саме.

Потім спалах: вогонь, що обіймає будинок, він із колегами, Ірина у швидкій, і чийсь гавкіт з вікна…

В будинку собака?! запитав тоді Петро.

Так, тільки її залишили… Не встигли…

Петро, не вагаючись, кинувся у вогонь. Виніс пса, подививсь у великі очі тварини у них було «ЛЮДСЬКЕ ДЯКУЮ».

Те відчуття не залишило його й зараз.

Гав-гав! пішли кола іршавого собачого щастя у цьому мареві сну.

Пес впізнав свого рятівника. І зараз хотів врятувати його.

Якщо можеш… ледве прошепотів Петро. Поклич людей…

І втратив свідомість.

А пес почув і важливо зрозумів. Побіг кликати, просити, шукати людей, став гавкати біля всіх, хто йшов сквером: студента з шаурмою, маму із дитячим рюкзаком, чоловіка з газетою…

Ніхто не звернув уваги. Всі лише відганяли його. Але він не здавався.

*****

Олеся і Віталій на зупинці нічого не знайшли ніхто не бачив чоловіка з фотографії, яку дівчина притискала до себе ніби оберіг. Минули два магазини, три подвіря, але Петра ніде не було. Телефон мовчав, мов під льодовою коркою.

«Де ж ти, таточку?..»

Пробігаючи вздовж скверу, Олеся несподівано чує гавкіт різкий, відчайдушний. Озирається: старенький пес лає, бігає від людини до людини і, здається, щось просить.

Лен, ти куди? здивовано гукає Віталій, але вона вже поспішає до собаки.

Глянувши в його очі бачить у них не лише прохання, а благання.

Вона кличе чоловіка і прямує за псом у глиб скверу, туди, де на лавці лежить Петро. Пес перестає гавкати і мовчки водить навколо кола, облизує руку господаря.

Петро ще дихає!

Тату! кричить Олеся, намагаючись привести його до тями. Віталію, викликай швидку!

*****

Швидка прилетіла за хвилину, Петра забрали до міської лікарні на Франка.

Олеся, взявши собаку на руки, бігла додому. По дорозі дзвінок матері: «Мамо, ми знайшли тата! Живий, скоро перетелефоную!»

У лікарні щільне повітря, білий коридор у блискучій тиші.

Знаєте, вам сильно пощастило, каже лікар, виходячи з реанімації. Ще пів години і не знаю, чи врятували б.

Він житиме? Олеся витирає сльози.

Так.

Вона виходить, падає навколішки перед псом і обіймає його.

Дякую… Дякую тобі за тата.

Пес домашній, помічає Віталій, на ошийнику медальйон.

Знаю… Ми повинні взяти його до себе, поки не знайдемо господарів. Він врятував таткові життя.

Авжеж, Олесю.

*****

Ірина Петрівна, Віталій і Беркут (так звали собаку, як було написано на медальйоні) стояли коло входу до лікарні. Нарешті двері прочиняються виходить Олеся з татом.

Беркут одразу кидається до Петра, заглядає в очі, підстрибом бігає навколо.

Ось, тату це він тебе врятував. Подарував тобі нове життя.

Дякую тобі, друже, усміхнувся Петро, гладячи пса.

Але… де його господарі? Я знаю, вони в нього були.

Обяви ми давали, відповідає Олеся, але за той час, поки ти був у лікарні, ніхто не відгукнувся.

Ірина підходить до чоловіка, обіймає, сльози біжать, але обличчя в усмішці:

Дякую, Пете, що ти живий.

Пробач мені, що не сказав про своє самопочуття. Не хотів тебе тривожити.

Я тебе прощаю… Поїхали додому? Відзначити твій другий день народження?

Поїхали…

*****

Щодо Беркута, то Петро особисто шукав господарів: приїхав навіть до того сірого будинку, що згорів рік тому, але там давно вже не було нікого. Сусіди казали: сімя поїхала у Харків, собаку лишили. Отож, Беркут залишився з Петром.

Петро брав Беркута до себе і на дачу, і по справах, і коли вони з Віталієм забирали Олесю з немовлям теж їхав з ними.

Тату, вітаю! усміхається Олеся. Тепер ти в нас дідусь і в тебе одразу дві онучки!

Як я радий!

Гав-гав! гавкає Беркут.

Життя повернулося до Петра. Воно набуло змісту, стало кольоровішим, просторішим. А за кожен новий ранок він дякував Богові, долі, і Беркутикові, який подарував йому цю весняну мить життя.