Життя моє почалося в маленькому селі на Полтавщині. Я, Катерина Олексіївна Ковтун, була, як кажуть у нас, середньостатистичною дівчиною ніяких особливих талантів, і нічим не відрізнялася від інших. Мама не мала великих сподівань щодо мого майбутнього, часто повторювала: От закінчиш школу підеш працювати в молочну чи станеш продавчинею. Для тебе, Кате, в нашому селі іншого не буде.
Та вийшло все не так, як гадалося. До девятого класу я вже носила під серцем дитину від хлопця, що був на рік старший за мене. Наші родини зібралися разом, радилися і вирішили, що сина треба віддати на виховання бабусі з татового боку я відчувала, що ще не готова стати мамою, а моя мама фінансово допомогти не могла. Після народження мого сина життя перевернулося з ніг на голову: я залишила село та вступила до художнього училища в Києві. Нарешті могла займатися малюванням те, до чого душа йшла ще з малечку.
Міське життя мені сподобалося: у вихідні я вибиралася з подругами потанцювати або в кіно, ходила на каву, повільно гуляла Хрещатиком, ласуючи пломбiром. Не треба було думати, де знайти воду чи як розпалити пічку. Відчула смак свободи й самостійності, бо перші гроші від продажу картин і розписів по склу гріли мені долоні і це були не жалюгідні копійки, а справжні гривні.
На останньому курсі, навіть не зрозумівши коли й як, я знову завагітніла. Мені було страшно, роздумувала навіть про аборт, але народила свого другого сина. Наречений, хоч і обіцяв золоті гори, зміг дати нам лише кімнату в гуртожитку, й то рідко бував поруч. З маленькою дитиною й на навчанні було нестерпно важко, тому тимчасово відправила сина в село до мами. Та доля знову приготувала випробування: мама померла, і я мусила забрати малого до Києва.
Швидко минали роки, а здоров’я скрізь давало збій. Часто задумувалася над тим, як би склалося все, якби не ці рішення. Згадувалася старший син, який підріс і вже добре влаштувався в Черкасах. Я все частіше просила у нього гроші на ліки чи крем-сир до чаю, часом перевіряючи його на почуття провини й турботи. Йому, мабуть, це було важко витримати, тому покликав мене до себе, щоб легше доглядати.
Я збиралася переїздити, хоч сумнівалася в правильності рішення. Батько другого мого сина запропонував забрати до себе хлопчика й пообіцяв виховати його гідно. Я спочатку ставилася до цього байдуже хіба він батько, якого потребує дитина? але зрештою погодилася й відпустила малого під його опіку…
Життя не раз змушувало мене обирати між серцем і розумом. Чи все зробила правильно? Навряд чи знайду цю відповідь. Але точно знаю все, що маю, видобула власними руками і душею.
