Наш дід, Іван Васильович, у свої сімдесят років завжди був опорою нашої великої родини. Його слово було законом, його мудрість – провідною зіркою. Ми, його діти, онуки й правнуки, шанували його та слухали кожну пораду. Так було аж до недавніх подій. Іван Васильович і наша покійна бабуся Марія прожили разом більше сорока років у злагоді та любові. Вони виростили дітей – наших батьків, трьох онуків і двох правнуків. Наша родина була міцним колом, об’єднаним спільними радощами й бідами, святами й випробуваннями.
Дід і бабуся були для нас справжньою опорою. Їхній просторий дім у тихому селі під Полтавою, оточений гарним садом і городом, був для нас другим домом. Вони з радістю доглядали за господарством, і ми дивувалися, звідки в них стільки сил. Усі родичі були дуже дружні: ми збиралися на свята, разом їздили на озеро Світязь, а для діда й бабусі організовували відпочинок у санаторіях Карпат.
Ми ділили витрати, робили все, щоб наші старенькі були щасливі. Вони ж ніколи не залишали нас у біді: надсилали домашні запаси, допомагали грошима, а одного разу навіть дали нам на першу іпотеку. Їхня любов і турбота були безцінними.
Але три роки тому бабуся пішла з життя, і все змінилося. Дід залишився сам, і ми бачили, як йому важко переживати втрату. Він цілковито заглибився у господарство, намагаючись заповнити порожнечу. Дім і земля потребували сил, яких у нього вже не вистачало. Ми благали його переїхати до нас у місто – навіщо йому самотньо мучитися в селі? Але дід стояв на своєму.
– Це моя земля, – говорив він твердо. – Тут я народився, тут і помру. З господарством справлюся, не хвилюйтеся. А Надія мені допоможе.
Надія, сусідка, почала частіше приходити до діда. Спочатку приносила йому їжу – він ніколи не був майстром готувати. Ми вдячні їй за турботу, адже не хотіли, щоб дід почувався самотнім. Та невдовзі вона зовсім перебралася до нього. Тоді ми навіть зраділи: дід, ще міцний і повний життя, почав усміхатися, у його очах знову з’явився блиск. Ми відвідували його, старалися підтримувати зв’язок.
Від Надії з самого початку віяло чимось непевним, але ми відганяли ці думки – головне, що дідові добре. Однак через рік після смерті бабусі вони з Надією оголосили, що одружуються. Це був удар. Ми не очікували, що дійде до такого. Дід просто поставив нас перед фактом, і ми були безсилі щось змінити.
На весілля поїхали не всі. Мій батько, старший син діда, був у шаленстві. Він думав, що дід занадто швидко забув бабусю, зрадивши її пам’ять. Саме тоді в нашій родині почався розкол. Але справжній жах почався пізніше, коли Надія, ставши дружиною діда, показала своє справжнє обличчя.
Вона почала встановлювати свої правила. Тепер ми не могли приїхати без попереднього дзвінка – Надія вимагала, щоб її попереджали. Сімейні свята, які ми завжди відзначали разом, були скасовані. Дід і Надія тепер проводили час із її родичами, а про нас, здавалося, просто забули. Навіть з онуками, яких він так любив, дід перестав спілкуватися.
Ще гірше – усі бабусині коштовності, які мали перейти нам як родинна спадщина, Надія віддала своїм донькам. Ми намагалися поговорити з дідом, але вона завжди була поруч, контролювала кожне слово, змушувала вмикати гучний зв’язок. В рідкісні моменти, коли її не було, дід все одно відпихав нас. Він став чужим, холодним, немов під її впливом забув, хто ми такі.
Ми казали, що нам не потрібні ні його дім, ні спадок. Ми хотіли лише зберегти родину, повернути того діда, який був для нас усе. Але він лише відповідав: «Тримайтеся подалі від моєї нової родини». Ці слова боліли найбільше. Як людина, яка була серцем нашої сім’ї, могла так легко від нас відвернутися? І як тепер жити, знаючи, що наша рідня, колись така міцна, розпалася на очах?
Коли батьки втрачують зв’язок із дітьми, діти – із батьками, це все одно що втратити коріння. Коли поривають нитки, які тримали нас разом, залишається лише спогад про те, що колись було. І цей біль не про гроші чи майно – він про втрачену любов, яку вже не повернути.
