**«Квартира, де ми більше не бажані»: як мама перетворила дім на поле бою**
Я працював у кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані імя дружини. Здивувався вона зазвичай не дзвонила серед дня.
Привіт, Олесю. Що трапилося? Трохи зайнятий, сказав я, відірвавшись від монітора.
Трапилося, відповіла вона, голос її тремтів від сліз. Нас вигнали. Нам нема де жити!
Що?! я схопився з місця. Що з квартирою? Пожежа? Пограбування?
З квартирою все гаразд просто ми більше не маємо права там жити, прошепотіла Олеся.
Як це «не маємо права»? Хто може заборонити нам жити у власній квартирі?!
Хто твоя мама! вибухнула вона, і в її тоні відчувалося все біль, гнів, розпач.
Років пять тому ми з Олесею переїхали до Києва з дітьми. Старшій доньці було сім, молодшій пять. Спочатку знімали житло, працювали без відпочинку. Потім нам посміхнулася удача батько Олесі несподівано отримав квартиру від далекого родича.
Живіть тут, сказав старий. Я пенсіонер, податки мені не тяжкі, квартира залишиться на мені, але я вам не заважатиму.
Зробили ремонт, купили меблі. Обжилися. Вже вважали цю квартиру своєю хоч офіційно вона такою не була. Але Олеся все одно жила з відчуттям непевності.
Ми вклали сюди все, але на папері це не наше, казала вона.
Не хвилюйся. Мама з татом у селі, а ми тут. Хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше нас вигнали. І не чужі, а рідні.
Все почалося після святкування дня народження батька. Приїхали, повеселилися. А наступного дня свекруха сказала:
Ми вирішили: наш онук, Віталій, буде жити з вами. Вступив до університету, у гуртожитку тісно. У вас простір. І до того ж, додала вона, квартира ж на нас, ми вирішуємо, хто тут живе.
Олеся ледве стрималася. Але я лише кивнув:
Без проблем. Місця вистачить.
Їй хотілося кричати, але вона здержалася. Не було на це часу. Але щось у ній розбилося.
Віталій заїхав як господар. Їв на дивані, лаявся, не прибирав за собою. Руйнував усе, до чого доторкався. Потім приїхали батьки. «Навідати онука». І почалося.
Віталій залишив брудні черевики! докоряла свекруха. Чому не випрала куртку?! Де пиріжки?!
Командувала, як генерал. Олеся готувала, мила, прибирала. А потім прямо:
Не розумію, як мій син міг одружитися з такою! Краще йди геть. Залиш квартиру.
Куди мені йти? Діти вже свої, оренда дорога
Не моя проблема. Збирай речі.
Коли Олеся відмовилася, свекруха сказала:
Я поясню Михайлу. Він підпише розлучення.
Олеся мовчазно зібрала речі та плакала.
Я дізнався та кинувся додому.
Мамо, що це?! Ти вигнала мою дружину?!
Вона зайва. До того ж пяниця!
Що?!
Чула, як у неї в пакеті брязкали пляшки. Що ховала? У моєму домі такого не буде. Квартира моя я вирішую.
Мамо, Віталій не виніс сміття!
Не звалюй на дитину! Якщо вона ще раз сюди прийде не плач потім.
Тоді я йду з нею.
Ще краще. Віталій тепер з дівчиною, є де жити.
Я стиснув кулаки.
Добре. Два дні.
Олесю, не плач. Заберемо все Вадим допоможе, є гараж. Буде добре. Купимо свою квартиру. Не таку, як мріяли, але свою.
Через три дні свекруха приїхала з Тетяною з мішками, ніби на фронт. Риба, мясо, банки, овочі
Вони пішли?! озирнулася Тетяна.
Пусто Ні кухні Ні холодильника Ні меблів
Візьмемо на балкон.
Дощ іде! Мамо, нам навіть спати нема де!
Марія Петрівна набрала номер сина не відповідав. Онучки теж не брали трубку.
Марічко, це бабуся сказала вона одній з онучок, але у відповідь почула:
Більше не дзвоніть!
У квартирі лише старий брудний диван. І таз у ванній символ кінця.
Через півроку Олеся готувала вечерю у новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
Сину, це я Мама Ти більше не дзвониш Вибач. Поверніться. Живіть тут.
Ми вже живемо. У своїй квартирі.
«Своїй»? Навіщо вам ще одна? У вас є наша!
Ваша ваша. У нас своя.
А онуки? Вони мене покинули!
Їм нічого не треба. У нас є все. Більше не згадуйте цю квартиру. І ми не повернемося.
Я поклав трубку. Цей розділ мого життя закрився. І більше не відкриється.
