**«Хата, де нас більше не чекають»: як мама перетворила дім на поле бою**
Микола сидів у кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані ім’я дружини. Він здивувався вона рідко дзвонила серед дня.
Привіт, Олено. Що трапилося? Трохи зайнятий, сказав він, відриваючись від монітора.
Сталося, відповіла вона, і в голосі почувся плач. Нас вигнали. Нам більше нема де жити!
Що?! Микола схопився з місця. Що з квартирою? Пожежа? Крадіжка?
З квартирою все гаразд Але ми більше не маємо права тут жити, прошепотіла Олена.
Як це «не маємо права»? Хто може заборонити нам жити у власній квартирі?!
Хто твоя мати! вибухнула вона, і в її голосі було все біль, гнів, розпач.
Роки тому вони з Оленою переїхали до Києва з дітьми. Старшій доньці було сім, молодшій пять. Спочатку знімали квартиру, працювали без відпочинку. А потім їм усміхнулася удача: батько Олени несподівано отримав квартиру від далекого родича.
Живіть тут, сказав старий. Я пенсіонер, податки мені не тяжкі, квартира залишається на мені, але вам не заважатиму.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Обжилися. Вже вважали квартиру своєю хоч офіційно вона такою не була. Але Олена все одно жила з відчуттям непевності.
Ми вклали сюди все, але на папері ми тут ніхто, казала вона чоловікові.
Не хвилюйся. Наталя з батьками, а ми тут. Хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше їх вигнали. І не чужі, а рідні.
Все змінилося після дня народження батька. Вони прийшли, святкували. Наступного дня свекруха сказала:
Ми вирішили: ваш небіж, Віктор, буде жити з вами. Вступив до університету, у гуртожитку тісно. У вас простір. І до речі, додала вона, квартира все ж на нас, ми вирішуємо, хто тут живе.
Олена ледве стрималася. Але Микола лише кивнув:
Без проблем. Місця вистачить.
Їй хотілося закричати, але вона стрималася. Не було слушного моменту. Але щось у ній зламалося.
Віктор переїхав як господар. Їв на дивані, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого доторкався. А потім прийшли батьки Миколи. «Побачити небожа». І почалося.
Віктор забруднив черевики! докоряла свекруха. Чому не випрасувала куртку?! Де пироги?!
Командувала, як генерал. Готувала, мила, прибирала. А потім прямо:
Не розумію, як мій син міг звязатися з такою! Краще йди. Залиш квартиру.
Куди мені йти? У доньок свої родини, оренда дорога
Не моя проблема. Збирай речі.
Коли Олена відмовилася, свекруха сказала:
Я поясню Миколі. Він підпише розлучення.
Олена мовчки зібрала речі й заплакала.
Микола дізнався і кинувся додому.
Мамо, що це?! Ти вигнала мою дружину?!
Вона зайва. До того ж пяниця!
Що?!
Я чула, як у неї в сумці брязкали пляшки. Що ховала? У моїй хаті такого не буде. Квартира моя я вирішую.
Мамо, це Віктор виніс сміття!
Не звинувачуй дитину! Якщо ще раз сюди прийде не плач потім.
Тоді я йду теж.
Іще краще. У Віктора тепер є дівчина, йому є де жити.
Микола стиснув кулаки.
Гаразд. Два дні.
Олено, не плач. Заберемо все Валентин допоможе, у нас є гараж. Все буде добре. Знайдемо свою квартиру. Не таку, як мріяли, але свою.
Через три дні свекруха прийшла з Наталею з мішками, як на фронт. Риба, мясо, банки, овочі
Вони пішли?! здивувалася Наталя.
Пусто Ні кухні Ні холодильника Ні меблів
Винесемо на балкон.
Дощ! Мамо, нам навіть нема де спати!
Марія Петрівна набрала номер сина він не відповідав. Онуки теж не брали трубку.
Маріє, це бабуся сказала вона одній з онучок, але у відповідь почула:
Більше не дзвоніть!
У квартирі лише старий брудний диван. І таз у ванній символ кінця.
Півроку потому Олена готувала вечерю у новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
Сину, це я Мама Ти більше не дзвониш Вибач. Поверніться. Живіть тут.
Ми вже живемо. У своїй квартирі.
«Своїй»? Навіщо вам інша? У вас є наша!
Ваша ваша. У нас своя.
А онуки? Вони мене покинули!
Їм нічого не треба. У нас є все. Більше не говоріть про цю квартиру. І ми не повернемося.
Микола поклав трубку. Цей розділ його життя закрився. І більше не відкрився.
