**Дім для Ярини**
Олег завжди пишався старшим братом і змалку брав із нього приклад. За столом їв те саме, що й Петро, навіть якщо йому не подобалось. Коли брат вибігав на вулицю без шапки, Олег теж скидав свою. Мати зараз же дорікала старшому синові, аби одягався, бо Олег застудиться.
Різниця у шість років для Олега була цілим життям. Чому мати не народила його хоча б на три роки раніше? Петро йшов гуляти з друзями, а молодшого брата не брав.
— Я тобі не нянька. Зі мною хлопці сміятимуться, — зверхньо кидав він.
Олег починав ридати.
— Годі! А то більше не малюватиму з тобою.
І Олег тут же замовкав, наче його вимкнули.
Петро вмів гарно малювати. Олег із захопленням спостерігав, як олівець швидко бігав по паперу, пробував те саме, але в нього виходили каракулі. Тоді Петро сідав поруч і терпляче пояснював, як тримати олівець, з якою силою тиснути. Вони сиділи плече до плеча, і для Олега це були найдорожчі хвилини.
Звісно, брати сварились і навіть бились. Олегу діставалось від старшого. Від безсилля він мстив: ховав олівці, малював вуса на портретах у альбомі. Петро давав йому ляпаса й кликав «коротким» чи «щеням», чого Олег терпіти не міг.
Якось Петро взяв Олега з собою в парк, де тусувались хлопці з сусідніх дворів. Вони ховались за кущами і курили.
— Батькам розповіси — ноги відірву, — пригрозив Петро, спльовуючи крізь зуби.
І Олег не сумнівався, що так і станеться. Навіть коли брат бив його, він ніколи не скаржився.
У школі знали, що Олег — брат Петра, і не чіпали його. Петро не був хуліганом, але його боялись. Він займався боротьбою, бився до крові. Мало хто міг з ним змагатись.
Олег умовив мати віддати його до тієї ж секції, але, як і з малюванням, нічого не виходило. Він не любив битись. Незабаром кинув тренування, змирившись із тим, що ніколи не буде таким, як брат, і заглибився в навчання. І саме тут виявився на голову вищим за Петра.
Той добре махав кулаками, але вчився посередньо. Після школи вступив до політехнічного інституту на будівельний факультет. У його малюнках все частіше з’являвся один і той самий жіночий образ. Нічого особливого, на думку Олега.
Тепер у Петра було своє студентське життя, де не було місця школяреві Олегу. Додому він повертався пізно, задумливий і мовчазний.
Якось Олег випадково знайшов у зошиті брата аркуш із віршами. Зрозумів, кому він присвятив черговий «шедевр» — дівчині з малюнків.
У розмові зробив зауваження, що брат міг би знайти собі красуню.
— Малювати треба таких, як Оксана Шевченко. Вона найкрасивіша у класі. Та й у всій школі. Ось кому варто присвячувати вірші, — і процитував рядок із твору брата.
Олег навіть не зрозумів, що сталося. Очутився на підлозі, а щока палала, наче її торкнули розпеченим залізом.
— Що з тобою? Знову бився? — Мати за вечерею прискіпливо подивилась на молодшого сина.
Петро зневажливо хмикнув і, ніби нічого не сталося, продовжив їсти макарони по-флотськи.
— Підсковзнувся, впав, щокою вдарився об калюжу, — промовив Олег крізь зуби. Говорити було боляче.
Мати суворо глянула на старшого сина. Той лише знизав плечима. Вона дістала з холодильника шматок замороженого м’яса, завернула в рушник і подала Олегу.
— Приклади до щоки.
На п’ятому курсі Петро оголосив, що одружується й у вихідні приведе наречену додому.
— Ха, жених! — хмикнув Олег.
— Маєш щось проти? — загрозливо запитав Петро.
І Олег зрозумів, що насміхатись не варто — може знову отримати в щелепу.
— Ні, просто радію. Ви ж не з нами житимете? Значить, кімната цілком моя. Чудово! Нарешті не чутиме твого хропіння. Сподіваюсь, не передумаєш.
Петро розсміявся, поплескав брата по плечу.
— Не передумаю. Пощастило тобі, братику.
Ярина виявилася милою й симпатичною дівчиною з ясними, як весняне небо, очима, тонким носиком і темно-русявим волоссям. Вона міцно тримала Петра за руку і сміливо відповідала на запитання батьків. Було видно, що закохана в нього по вуха. Олег ревнував. Адже для нього Петро був найкращим братом. А ця Ярина…
За столом Олег украйцем розглядав дівчину. І вона йому все більше подобалась.
— Не треба так дивитись на дівчину брата, — сказала мати, коли Петро пішов провожати Ярину.
— Та мені й не треба. Знайду собі кращу, — зневажливо кинув Олег.
Після весілля Петро переїхав до Ярини та її матері. Додому заходив рідко. Він одразу став дорослішим. Після інституту влаштувався в найбільшу будівельну компанію міста. Через рік у них народився син. У малій квартирі стало тісно, і Петро почав будувати дім. Сам проектував, сам ніс цегли. Друзі допомагали. Батько хвалив старшого сина, підтримував грішми.
Олег до того часу закінчив школуОлег дивився, як Ярина сміялася в саду з їхньою донькою, і зрозумів, що ця весна – справді його.
