Будинок, де залишилось кохання
Володимир переїхав у сусіднє село і одразу вирішив будуватися. Старий хатчинок, що дістався від тітки по батьковій лінії, став тимчасовим прихистком. Він працював без відпочинку: добудовував веранду, перекривав дах… І от одного дня побачив — по запыленій дорозі від зупинки йшла струнка жінка з пакетом у руках. Марічка. Така міська, охайна, з гордою поставою.
— Ось би таку за дружину, — промайнуло в ньому.
За кілька днів він зустрів її біля сільмагу. Просто підійшов і сказав:
— Я Володимир. Знаю, ви — Марічка. Може, познайомимося?
Марічка зніяковіла. Такий чоловік, молодий, дужчий, і цікавиться нею — жінкою, яка вже багато побачила на своєму віку. Але Володимир був наполегливий і добрий. І вони почали зустрічатися. А через рік сталося те, чого Марічка не очікувала — він запропонував їй вийти за нього. Подарував перстень. Справжній, золотий, з камінчиком.
Вона не вірила своєму щастю. Адже їй було вже п’ятдесят вісім, а Володимир молодший на три роки. Жили вони удвох, син давно переїхав у іншу область — там навчався, одружився і лишився. Онучці — п’ять, навідувалися рідко, але Марічка чекала кожного дзвінка, кожної фотки.
Того вечора вона сиділа біля вікна. У борщі вже остигали ложки, а на серці — тривога. Володимир зранку пішов у поле — сівба. Казав, що сьогодні мають закінчити. А його досі не було.
Вона згадала своє дитинство. Старша з шестерых, у тісній хаті з батьком, матір’ю та старою бабусею. Все господарство на її плечах, грошей — ледве вистачало. Іграшок не було. Навіть ялинку на Різдво не ставили — вперше Марічка побачила її лише в школі. Там же вперше відчула радість — блискучі кулі, пісні, дитячий сміх…
А потім — як грім: не стало батька. За два місяці — бабусі. Мати лишилася сама з шістьма дітьми. Марічка тоді вчилася у третьому класі. Її дитинство скінчилося. Вона замінила бабусю: готувала, прибирала, доглядала молодших. Її рука так і залишилася пошкодженою після падіння з горища — пальці не слухалися, але вона не здавалася.
Після восьмого класу вступила до училища. Там, уперше за життя, почувалася щасливою: подруги, похвала вчителів, навчання. Стала майстринею з шиття, усе робила майже однією рукою. Її навіть за кордон возили — найкращих десять учнів, і вона серед них.
Але мати не підтримала її мрію про шлюб — з Петром, добрим хлопцем з училища. Сказала: «Навіщо тобі це, самотність — твоя доля». І, мабуть, ті слова щось у ній зламали…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І там вона зустріла Володимира.
І ось вони разом. Уже багато років. Збудували дім. Виростили сина. А зараз — вона просто чекає, коли відчиниться калітка.
І бачить — він іде! Володимир, втомлений, але усміхнений:
— Марічко, усе! Сівбу закінчили. Завтра, нарешті, відпочинемо…
І в цих словах було стільки тепла, що всі давні болі, зради, втрати зникали. Вона знала — нарешті її життя належить їй. І в ньому — кохання.
