Нічия хата
Сергійко, як завжди, прокинувся без будильника о пів на сьому. У квартирі стояла спокійна тиша, лише холодильник час від часу бурчав на кухні, наче кіт, якого забули нагодувати. Сергійко полежав хвилину, слухаючи цей домашній гуркіт, і потягнувся до підвіконня за окулярами. Надворі сіріло рідкісні автівки шелестіли колесами по калюжах.
Колись у цей час він уже пакувався на роботу. Вставав, ішов у ванну, чув через стіну, як сусід вмикав радіо на повну котушку. Тепер сусід, як і раніше, вмикав радіо, а Сергійко валявся й думав, що ж би сьогодні коїти. Офіційно Сергійко був пенсіонером вже третій рік, але по-старому жив за розкладом.
Він встав, натягнув спортивки, пошкандибав на кухню. Поставив чайник, дістав із хлібниці жменьку вчорашньої білої буханки. Поки вода грілася, Сергійко, за традицією, підкрався до вікна. Сьомий поверх, типовий панельний дім, двір із дитячим майданчиком. Внизу, просто під балконом, стояла його стара Таврія, припорошена пилом, мов сільський пиріжок перед Великоднем. Сергійко відмітив подумки, що давно вже треба заскочити у гараж: може, дах протікає?
Гараж тримав у кооперативі через три зупинки на тролейбусі. Колись там проводив пів кожного вікенду, колупався в Таврії, міняв масло, обговорював із сусідами ціни на бензин і Динамо. А тепер: сервіс, шиномонтаж, інтернет-магазин у три кліки. Але гараж не кинув. Там були його інструменти, старі шини, коробки з дротами, дошки, все господарство. Святе.
І дача. Маленька хата в садовому кооперативі під Києвом. Деревяна, з кривим ганком, двома кімнатами та крихітною кухонькою. Заплющить Сергійко очі і дощ по даху, і дошки під ногами, й павутиння у кутку… Дача дісталась їм із Галиною від її батьків. Колись двадцять з гаком років тому кожні вихідні возили дітей. Картошку садили, лопати ламали, магнітофон на табуретці крутили.
Галини вже чотири роки як нема. Діти розлетілися: кожен у своїй квартирі, кожен із родиною. А дача й гараж із Сергіємко лишилися. Вони були орієнтирами у світі, де навіть погода змінюється частіше за ціни на крупу. Ось квартира. Ось дача. Ось гараж. Все на місцях порядок.
Протарахкотів чайник. Сергійко заварив чай по-українськи: міцний, колір буряка, і сів за стіл. На стільці навпроти купкою лежав учорашній светр. Жував бутерброд, дивився на светр і згадував вечірню бесіду.
Учора набігали діти. Син із Сонею і з малим Назаром, внуком. Дочка Люба зі Славком. Пили чай, палко сперечалися, де хто відпочиватиме. Потім як завжди дійшло до грошей.
Син стогнав, що кредит нищить сімейний бюджет, відсотки зростають, казна-де. Дочка що у садочку такі ціни, що дитину хіба на курси виживання віддавати, а ще одяг, гуртки… Сергійко кивав: він сам колись копійки рахував до получки. Тільки тоді квартира чужа, ані гаража, ані дачі, лише мрії і надія.
А тут син крутиться, мнеться, і каже:
Тато, ми тут із Сонею міркували… І з Любою також радилися. Може, щось продаси? Ну, дачу, наприклад. Або гараж. Все одно ти туди майже не їздиш…
Тоді Сергійко віджартувався, перекинув розмову набік. Та вночі довго не спав: у голові крутилось те все одно не їздиш.
Доїв бутерброд, допив чай, умив чашку. Глянув на годинник восьма. Вирішив: сьогодні поїду на дачу. Огляну після зими, та й самому собі докажу, що ще не антикваріат.
Одягнувся по-зимовому, прихопив ключі від дачі й гаража, сунув у кишеню куртки. У коридорі затримався коло вузького дзеркала, дивився на чоловіка з посивілими скронями і трохи втомленим, але ще живим поглядом. Не дід, ні. Поправив комір і в дорогу.
По дорозі заїхав у гараж, узяв інструменти. Замок скрипонув, двері відчинилися все, як завжди. Усередині пахло бензином, пилом і механічною романтикою. На полицях банки з гайками, коробки з дротами, касета з написом Сало+Вітя фломастером, павутина, як рибальське снастя.
Провів оком: домкрат для першої машини, дошки ті самі, з яких колись мав змайструвати лавку для дачі. Не зробив, а дошки сумирно лежать, чекають.
Потягнув за собою ящик з інструментами, пару каністр, зачинив гараж і на виїзд.
За місто до дачі добирався годину. Обабіч дороги ще валявся брудний сніг; земля вже чорніла місцями. У кооперативі тиша надворі не сезон, люди ще не підїхали. Коло воріт кивнула йому знайома сторожиха тітка Маруся у пуховику.
Дачний будиночок зустрів з мертвою мовчазністю, як старий пес. Паркан деревяний, хвіртка покосилася. Відчинив, протопав стежкою до ґанку, хрустять під ногами сухі листя торішнього листопаду.
Усередині пахло сирістю і деревом. Відчинив вікна свіжого повітря трошки. Скинув з ліжка стару покривалу, струсив пилюку. У кухоньці на столі стояла емальована каструля у ній колися виварювали компот з яблук і смородини. На цвяшку висіла вязка ключів, серед яких від сараю з усім інвентарем.
Пройшовся кімнатами, провів рукою по стінах, дверних ручках. Там, де колись спали діти, досі стоїть двоярусне ліжко; на верхній полиці плюшевий ведмідь без вуха. Пригадав, як Назар ревів через те вухо, а він, не знайшовши клею, примотав його ізолентою.
Вийшов у двір. Сніг майже весь розтанув, грядки чорні, вологі. У кутку стоїть облізлий мангал. Пригадав, як жарив на ньому шашлики, як із Галиною вечорами сиділи на ґанку чай у гранчаках, сусіди лаються через віяння вітру.
Зітхнув і взявся до справ стежку підчистив, прибив дошку на ґанку, подивився на дах сараю. Знайшов у сараї старий пластиковий стілець, виніс у двір, сів. Сонце піднялося, стало тепліше.
Дістав телефон список дзвінків. Син учора телефонував. Люба писала у Viber: Треба спокійно сісти й усе обговорити. Ми ж не проти дачі, тато… Просто давай розумно подумаємо.
Оце розумно було всюди останнім часом. Розумно це коли гроші не лежать мертвим вантажем. Розумно це, коли не ганяєш сам на дачу в свої роки. Розумно це коли допомагаєш дітям зараз, поки можеш.
Він розумів їх. Ну, справді розумів. Та коли сидів на тому пластиковому стільчику, чув, як у далині гавкає пес і з даху капає вода, розумно десь губилося. Тут живуть не цифри.
Піднявся, ще раз обійшов ділянку, зачинив хату на тяжкий замок, сів у Таврію і поїхав у місто.
До обіду вже був дома. Зняв куртку, поставив у передпокої сумку з інструментами. На кухні поставив чайник і тільки тоді помітив записку: Тату, зайдемо увечері, поговоримо. С.
Сів за стіл, поклав руки долонями вниз. Значить, сьогодні. Сьогодні говорити по-справжньому, без відмазок.
Увечері вони зявились утрьох: син із Сонею, дочка Люба. Внука залишили у свекрухи. Сергійко відчинив, впустив у коридор. Син зняв куртку, повісив, як колись у дитинстві, не дивлячись.
Сіли на кухні. Чай, печиво, Рошенівські цукерки усе, як годиться. Ніхто не торкався. Поговорили про дрібниці: як Назар, як на роботі, які пробки.
Потім Люба подивилась на брата той кивнув. І вона почала:
Тату, давай чесно. Не хочемо на тебе давити… просто всім треба визначитись.
У Сергія всередині все стиснулось. Кивнув:
Кажіть.
Син підхопив:
Дивись, у тебе є квартира, дача й гараж. Квартиру святе, то навіть не обговорюємо. Але дача… Сам кажеш, важко. Городи, дах, паркан щороку все складніше й дорожче.
Я сьогодні там був, тихо сказав Сергійко. Все нормально.
Ну, зараз нормально, докинула Соня. А через пять років? Ти ж вибач, але вічним ніхто не буде. Ми ж мусимо це враховувати.
Він відвів погляд. Прозвучало ніби навмисне боляче, хоч вона, певно, не хотіла.
Люба лагідніше:
Ми ж не кажемо, що все кинути. Дачу й гараж можна продати, гроші поділити: трохи тобі на нормальне життя, трохи нам. Частину іпотеки би закрили. Ти ж завжди хотів помогти.
Він таки колись так казав, коли тільки починав пенсію. Тоді ще здавалось, що здоровя на десять років вистачить.
Я й так вам помагаю, мовив. То Назара забираю, то продукти вам купую.
Син посміхнувся сухо:
Тату, це не те. Треба раз і серйозно, інакше ми з цими кредитами потонемо. Не просимо все, тільки те, що стоїть мертвим вантажем…
Слово майно на цій кухні прозвучало, як вавка в душі. Сергійко відчув, ніби між ними виріс невидимий мур з банківських графіків та договорів іпотеки.
Сергійко відхлебнув холодного чаю.
Для вас це майно, сказав повільно. А для мене це…
Зупинився, шукаючи, як не сказати по-дурацки пафосно.
То моя жменька життя. Я цей гараж із батьком своїми руками клав… Камінці, цеглу тягли удвох. А дача… Там ви виростали. Ви самі.
Дочка похилила голову. Син помовчав, потім мякіше:
Ми це розуміємо. Але ж ти сам туди майже не їздиш. Все стоїть. Тягнути одному таки важко.
Сьогодні був! Сергійко повторив, як закляття.
Сьогодні. А до того? Восени? син знизав плечима.
Запала пауза. Крізь стіну чутно було, як тикає годинник. Сергійко виразно побачив цю сцену: старий тато, діти, чай, дрібні переговори про оптимізацію власного одноосібного господарства.
Гаразд, сказав. Що конкретно пропонуєте?
Син засяяв, видно ж давно вже домовились.
Ми знайшли ріелторку. Каже, за дачу дадуть непогано. Гараж теж продамо. Візьмемо бюрократію на себе: покази, документи. Тобі довіреність і все.
А квартиру?
Навіть не чіпаємо! дочка швидко. Це твоя фортеця.
Він кивнув. Дім тут прозвучало інакше. Дім це просто стіни? А дача не дім? А гараж, де стільки пасків посивіло, не якийсь окремий вимір?
Встав, підійшов до вікна. У дворі світили ліхтарі, діти ганялися з телефонами майже як у старі добрі.
А якщо не хочу продавати? кинув у тишу.
Мовчанка. Тоді Люба обережно:
То твоя власність, ти рішай. Просто ми переживаємо. А сили вже не ті.
Так, менше стало, погодився. Але ще сам виберу: що, коли і куди.
Син зітхнув:
Тату, сваритись не хочемо. Але збоку виглядає, що ти за речі чіпляєшся, а нам же й так непросто. А раптом тебе не стане. Хто що перебере, хто по установах бігатиме?
Стало соромно. Сам думав: якщо щось трапиться діти мучитимуться. Вони і справді переживають.
Сів.
А якщо почав, затнувся. Якщо дачу оформити на вас, а я туди буду їздити, поки зможу?
Син із донькою перезирнулися, Соня скривилася.
Тату, але все одно це проблема. Ми не будемо туди їздити часто у нас інше життя.
Не прошу! Мене вистачить. А далі як вирішите.
Він знайшов компроміс: для себе хоч трохи зберегти місце в душі; дітям вже належить, не треба потім ганятися за паперами.
Дочка задумалась.
Варіант, але якщо чесно, ми там не будемо. І, може, взагалі поїдемо кудись далі під Львів чи Київ, так простіше.
Сергійко здригнувся. Не знав про це. Син також округлив очі.
Мені ти не казала…
Ми ще думаємо, махнула рукою Люба. Просто дача для нас це твоє. А для нас інше.
Він відчув, як це звучить: майбутнє у них там. У квартирах, роботі, планах. А у нього тут. На карті кілька точок: квартира, гараж, дача.
Далі ще двадцять хвилин бесід. Діти цифри, він спогади. Вони про здоровя, він про: без діла зовсім зачахну… Врешті, син роздратовано:
Тату, ти ж не будеш вічно палити картоплю! Прийде час не потягнеш. І що тоді? Все розвалиться? Прийдемо раз у рік, посміємось?
У Сергія в голові закипіла злість.
Це для тебе розвалини? Там, де ти босоногим бігав.
То у дитинстві. А я доріс у мене свої справи.
Повисла пауза. Дочка намагалась згладити:
Сашо, досить…
Але було запізно. Сергійко зрозумів: говорить із ними різними мовами. Для нього спогади живі. Для них листівка перейденого.
Він піднявся.
Добре, каже. Я подумаю. Не зараз. Дайте час.
Тату, почала Люба. У нас платіж скоро…
Я все розумію. Але й ви зрозумійте: це не шафа.
Замовкли. Зібралися. У коридорі довго вовтузились, на прощання Люба обійняла, шепнула просто у вухо:
Ми не проти дачі, ми за тебе боїмось.
Кивнув. Не було сил щось сказати.
Як за ними зачинились двері, квартира налилися тишею. Сергійко поплентався на кухню, сів. На столі недопиті чашки. Дивився і раптом відчув втому, ніби ціле життя перекопав.
Сидів у темряві, навіть не вмикав світла, дивився у вікно, де вже світилися ліхтарі. Потім встав, узяв зі шкафа папку з документами: паспорт, свідоцтва на дачу й гараж, дивився довго на схему ділянки дрібні квадратики грядок.
Наступного дня поїхав у гараж треба було зайняти руки. Там було прохолодно. Відчинив навстіж ворота, розклав інструменти, перебрав коробки: половину старого мотлоху таки викинув. Зламане, заржавіле, дроти про всяк випадок.
Сусід по гаражу, ще старший Вітько, визирнув:
Що, хлам викидаєш? питає.
Та от порядок наводжу. Що мені, старому, треба, а що ні.
Воно так. Я от свій продав. Синові на машину гроші треба. Тепер без гаража. Зате син радий.
Сергійко промовчав. Сусід втік, а він ще довго перебирає гайки й думки. Продав син радіє. Просто, як куртку зі школи.
Взяв ключ важкий, обтертий роками. Згадав, як Назар малим просив покрути, тату!, і він думав: завжди будемо разом крутити, ремонтувати, трохи це наша спільна мова. Тепер, схоже, для сина ця мова якусь старословянську.
Увечері знову дістав документи, довго сидів, перебирав, потім зателефонував дочці.
Я вирішив, сказав. Оформимо дачу на вас із Сашком порівну, але продавати не будемо. Я ще їздитиму, доки зможу. Потім дивіться самі.
Тату, Люба обережно, ти впевнений?
Впевнений, сказав, хоча всередині все крутилось, як оселедець у бочці. Але по-іншому не міг.
Добре. Завтра зустрінемось, подумаємо, як усе правильно оформити.
Поклав слухавку, повернувся у свою тишу. Вперше відчув не лише втому, а й дивне полегшення. Мов якась частинка життя нарешті перестала тиснути.
Через тиждень сходили до нотаріуса. Дача тепер офіційно їхня. Сергійко розписувався з тремтячою рукою, як ніби це його перший випускний. Діти стояли поряд, дякували:
Тату, дякую! Тепер хоч можемо видихнути.
Кивав, а сам розумів: не лише він їх рятує і вони відтяли страх що буде далі?.
Гараж вирішив поки лишити собі. Діти натякали, що теж непогано би продати, але тут уже розмова закінчилась: гараж мій крапка, на старості не хочу в домі схід сонця зустрічати біля телевізора!. Це ще зрозуміли.
У зовнішньому світі нічого не змінилося. Жив собі далі у квартирі, їздив на дачу тепер уже офіційно в гості, але ключі в кишені й досі.
Вперше поїхав після оформлення навесні. В голові думав: тепер уже не мій цей будиночок. Чуже добро. Але відкрив хвіртку, пройшов знайомою стежкою і ніби нічого не змінилося.
Сів у кімнаті на табурет, сонячний промінь лягав на підвіконня, підсвічуючи пил. Провів рукою по дереву: жодна папірчина це відчуття не відбере.
Думав про дітей як вони у своїх квартирах рахують рахунки, будують плани. Думав про себе як його життя звузилося до дотягнути до весни, перекопати грядки, ще раз посидіти влітку на ґанку.
Розумів: колись цю дачу таки продадуть. Може, за рік, пять. Коли не стане сил їздити самому. І будуть вони по-своєму праві.
Але сьогодні хатка стоїть. Дах тримається. У сараї стоять лопати. На грядках пробиваються перші зелені стрілки. Ще ходить по ділянці господар, ще нахиляється, піднімає з землі гілочку.
Вийшов на дорогу, обійшов будиночок, глянув через паркан: десь уже хтось садить розсаду, десь сушиться білизна. Життя собі йде.
Сергійко раптом збагнув: його страх не про дачу й гараж. Він боїться стати непотрібним. Ні дітям, ні собі. А ці місця це доказ, що ще він у грі. Ще може щось полагодити, пофарбувати, скопати.
Тепер цей доказ хисткий. Документи там, а відчуття тут. І з цієї лавки, на ґанку, папери нічого не значать.
Вийняв з рюкзака термос із чаєм, налив у кружку, зробив ковток. Було трохи гірко, але вже не так різко, як у той вечір. Рішення прийнято, ціну знає. Віддав дітям частинку себе, а натомість здобув щось інше: право бути тут не по документах, а по біографії.
Поглянув ще раз на двері, на замок, на старий ключ у руці. Колись захочуть діти чи якісь нові власники затикають його у замок, навіть не здогадуючись, скільки всього було під цим рухом.
І стало й сумно, й якось дивно спокійно. Світ іде далі, речі переходять із рук у руки. Головне встигни побути у своїх місцях, поки вони твої не по паперах, а по відчуттях.
Допив чай, піднявся. Пішов у сарай по лопату: нехай хоч одну грядку перекидає. Для себе. Не для дітей які давно вже цифрові не для майбутніх власників, а для себе, щоб відчути землю.
Лопату угнав у землю, навалився всім тілом. Чорнозем здалася, видавши пряний запах вологості. Сергійко вдихнув, замахнувся ще раз.
Робота йшла повільно. Спина вже не молода, руки нили, але з кожним рухом ставало трішки легше. Мовби викопував не тільки землю а й власні страхи.
До вечора сів на ґанку, витер спітнілого лоба рукавом. На грядці лежали рівненькі пластини землі, а небо стемніло із рожевим відтінком. Десь кричала птаха.
Глянув на хату, на землю, свої сліди, лопату, прихилену до стіни. Подумав, що буде потім відповіді не було. Але зараз відчував себе на своєму місці.
Повернувся в дім, вимкнув світло, зачинив двері. На ґанку ще мить постояв, прислухався до нічної тиші. Потім провернув ключ у замку.
Кинув ключ у кишеню й рушив до машини кривенькою стежкою, стараючись не зіпсувати свіжоперекопану землю.
