Оленко, ти що, зовсім забула про пилосос? В мене від цього пилу вже очі печуть. Ти подивись, тут уже килим з пилюки…
Олена стиснула кулаки під столом, спостерігаючи, як Любов Іванівна, її свекруха, знов проходжалася квартирою з виглядом інспектора санстанції. Свекруха зупинялась біля кожного кутка, уважно оглядала полички, морщилась від уявної пилюки на підвіконні і з докором дивилася на розкидані дитячі іграшки. За три роки таких відвідин кожен прихід Любові Іванівни ставав для Олени справжнім випробуванням.
Я вчора прибирала: і пилососила, і пил витирала, намагалася спокійно відповісти Олена. Діти зранку бавились.
Прибирати треба не коли хочеться, а коли треба. Я у твої роки
Любов Іванівна впала в крісло з виглядом цариці, яка зглянулась на бідний люд. Її пальці машинально ковзнули по підлокітнику перевірити, чи немає пилюки.
У мої часи підлога блищала, як дзеркало. У відображенні можна було губи підмальовувати. Діти завжди акуратні, ні складочки, ні плямки, порядок! А свекор мій, світла йому пам’ять, міг будь-якої миті перевірку влаштувати і нічого, ні порошинки не знайде. Оце так!
Олена мовчки слухала, зціпивши зуби. Цю казку про блискучі підлоги вона чула вже разів пятдесят. А може й більше.
А що ти дітям на обід зварила сьогодні?
Овочевий суп.
Він у холодильнику стоїть? Свекруха вже прямувала на кухню. Дай-но подивлюся.
Свекруха дістала каструлю, понюхала, зачерпнула ложкою, скуштувала так, наче щойно пробувала відвар з полину.
Пересолено. І моркви надто багато. Діти ж не зайці, нащо їм стільки моркви? Я Сашкові в дитинстві зовсім інакше готувала. Все до останньої ложки зїдав, ще й добавку просив.
Олена не відповіла. Суперечити не було сенсу.
А на сніданок даєш знову ті магазинні пластівці? Я ж казала тільки справжня каша, свою крупу! Ось Ганна, жінка мого брата Сергія, ще звечора замочує крупу, а з ранку варить свіже. Її діти й не хворіють.
Знову ця ідеальна Ганна. З ідеальними дітьми та кришталево замоченою крупою.
Любове Іванівно, вівсяні пластівці це також натуральний продукт.
Ой, не сміши мене! Все той ваш фастфуд В наші часи про таке слово й не чули. Все готували самі, з душею, біля печі годинами.
Свекруха критично оглядала дитячу.
До речі, о котрій ви спати вкладаєтеся? Я вчора о девятій дзвонила Дарусю ще не спала.
О пів на десяту звичайно.
Пізно! Для дитини режим святе. Мій Сашко вже о восьмій лежав в ліжку, мовчки, без забаганок. Бо дисципліна була. А ви сюсюкаєтесь!
Олена прикусила губу. Хотілося сказати часи змінилися, психологи рекомендують інше, її діти не Сашко тридцять років тому. Але навіщо? Любов Іванівна все одно слухала лише себе.
Із цими вашими гуртками бурчала свекруха, дивлячись на дитячі малюнки. Малювання, ліплення Даремно витрачені гроші. Я Сашка водила на плавання та в шаховий гурток. От це розвиток! А домальовувати дома й так можуть.
Діана любить малювати. Їй це важливо.
Ой, здібності! зневажливо фиркнула Любов Іванівна. Це вам у студії так кажуть, щоб грошей здерти. Які там здібності у чотири роки?
Вона знову вмостилася в крісло, склавши руки.
От що скажу. Розпустились ви, сучасні матері. Лише телефони та інтернет вам цікаві. А дім занедбаний, діти не виховані, чоловіки голодні. Ось Ганна і працює, і в хаті порядок, і дітей троє виростила. А у тебе двоє та й то не вправляєшся.
Знову свята Ганна з крохмаленим комірцем.
Я теж працюю, Любове Іванівно.
Знаю-знаю. Сидиш там за тим компютером, папірці перекладаєш. Це ж не робота! А я в твої роки свекруха замріялася, троє дітей, город, хазяйство, і все встигала. І свекрусі слова наперекір не сказала.
Олена намагалася пояснити, що її робота складна, що вона веде великі проєкти, але ці слова розбивалися об недобру усмішку Любові Іванівни. Свекруха тільки похитувала головою з виразом терплячої наставниці, що вимушено зносить неуки.
Кожен візит перетворювався для Олени на іспит, який вона була приречена провалити. Недоліки знаходились у всьому: рушники складені не так, чай надто гарячий, на підвіконні квіти вянуть, фіранки треба прати. За три роки такого тиску Олена ледь витримувала, але мовчала. Заради Сашка. Заради спокою в сімї.
Того дня Любов Іванівна прийшла у ще гіршому настрої. Одразу попрямувала на кухню, цокнула язиком, побачивши недомиту пательню у мийці.
Петрик, чотирирічний син Олени, вередував за столом, штовхаючи суп по тарілці ложкою.
Не хочу! Несмачно!
Ось! торжествувала Любов Іванівна. Я ж казала! Дитина суп не їсть, бо ти готувати не вмієш. От зараз навчу як треба варити дитячий суп. Береш курку обовязково домашню, не оту магазинну
В ту мить в Олені щось обірвалося тихо, але відчутно. Ніби щільно натягнута струна всередині луснула.
Роки образ, принижень, нескінченних порівнянь з ідеальною Ганною, натяків на невдаху, зітхань і хитань головою усе це вибухнуло раптом і остаточно.
Олена повільно встала з-за столу. Подивилася на свекруху зовсім новим, твердим та холодним поглядом.
Любове Іванівно. Ви до себе в дім прийшли чи до зятя?
Свекруха застигла з ложкою в руці. Здавалося, що й забула, як дихати.
Що?
Я питаю, ви коли заміж йшли, ви чоловіка до себе привели чи він вас до себе взяв?
До чоловіка, звісно… Любов Іванівна розгублено кліпала. Але це до чого?
А я Сашка сюди привела. В цю трикімнатну квартиру. Яку сама купила. За свої гроші. Зароблені отим самим «перекладанням папірців» за компютером.
Обличчя свекрухи поблідло.
Тому тут я вирішую, який суп готувати, коли вкладаю дітей і які гуртки обираємо. І ще мені цікаво: а скільки ви самі заробили? Чи усе життя на шиї в чоловіка сиділи, господарство вели?
Любов Іванівна почервоніла.
Як ти Як ти смієш таке питати?
Не ображаю, просто питаю. На підтвердження: моя зарплата сто двадцять тисяч гривень. Це вдвічі більше, ніж у Сашка. Тож коли захочете мене вчити згадайте про це, будь ласка.
У кухні тиша. Навіть Петрик перестав ворушити супом і дивився то на маму, то на бабусю.
Зачинились вхідні двері це Сашко повернувся з роботи і завмер на порозі, відчувши дивну атмосферу.
Сашку! Любов Іванівна кинулась до сина. Синку, знаєш, що мені твоя жінка наговорила? Образила! Принизила!
Мамо, почекай, Сашко підняв руку. Олено, що сталося?
Олена почала тихо, втомлено. Розповіла про три роки. Про постійні порівняння. Про критику кожного кроку. Про натяки на її невдачу як матері. Про нескінченне втручання у виховання дітей.
Сашко слухав мовчки. Я бачив, як змінювалось його обличчя від здивування до розуміння, від розуміння до чогось, схожого на сором. Сильно шкрябав підборіддя типово для нього, коли осмислює щось неприємне про себе.
Сашко, сину, ти ж не віриш Я твоя мама! Я тебе виростила!
Мамо, Сашко подивився на неї без звичної мякості. Справді, ти три роки Олену «пиляла»?
Я? Та давала поради! А вона
Поради, кивнув Сашко. Про суп, про гуртки, про пилюку, про все кожного приходжу?
Любов Іванівна відкрила рота, та син не дав і слова вставити.
Я помічав. Бачив, що Олена після твоїх візитів сама не своя ходить. Думав втомилась. А вона терпіли це все. Щоб зі мною не сваритись.
Сашко
Мамо, зітхнув Сашко. Якщо ще раз чіплятимешся до моєї дружини в цю хату доріг тобі немає.
Любов Іванівна похолода. Пальці її міцно вчепились у край столу.
Ти ти жартуєш? Через неї? Через цю?
Через мою дружину, спокійно сказав Сашко. Маму моїх дітей. Жінку, яка цю квартиру купила. І три роки мовчала, бо не хотіла мене засмучувати. Так що, мамо, цілком серйозно.
Декілька секунд Любов Іванівна дивилась на сина, наче вперше його бачила. А потім рвучко схопила сумку, попрямувала до виходу. На порозі обернулась, губи тряслись від образи й гніву, але щось у погляді сина змусило змовчати. Тільки махнула рукою чи то прощаючись, чи то відрікаючись і вийшла.
У тиші я чув, як цокає настінний годинник, як Петрик вовтузиться з недоїденим супом.
Сашко обійняв Олену, притягнув до себе. Вперше за три роки я відчув, як у неї спадають плечі ніби весь цей час на них лежав мішок каміння.
Чому ти три роки мовчала? лагідно спитав Сашко, гладячи її по спині.
Не хотіла вас сварити. Вона ж твоя мама
Дурненька ти моя, міцніше притис її. Ти мій дім. Ти й діти. А мамі доведеться це прийняти. Або не бачити онуків.
Олена подивилась на Сашка. Мені самому хотілося сміятись. Вперше за три роки грудна клітка не здавлювалась, вперше я міг вільно дихати.
Мамо, мамо! заторохтів Петрик. А бабуся пішла? А суп можна не їсти?
Ми з Оленою переглянулись і розсміялися, щиро й голосно, як не сміялися вже давно.
Суп, сказала Олена, таки доведеться доїсти. Але завтра я зварю інший. Який ти любиш
Того вечора я зрозумів: треба відстоювати свою сімю і не боятися поставити крапку, навіть коли це важко. Бо справжній дім там, де тебе поважають, розуміють і люблять.
