Сестра чоловіка вирішила, що ми, і лише ми, маємо балувати її дітей
Я вийшла заміж за Олега майже вісім років тому. Чоловік добрий, чуйний, з великим серцем. Та була одна проблема — його сестра. Мар’яна. Жінка з невичерпною уявою та неймовірною здатністю перетворювати будь-яку фразу на завуальований натяк… на дорогий подарунок.
Вона ніколи не говорила прямо. Її слова завжди звучали як невинні роздуми:
— А діти так хочуть на той новий мультик, але квитки нині дорогі, — говорила вона з мрійливою ноткою. І мій Олег, ледве почувши це, миттєво купував квитки, сам вів племінників у кіно та ще й купував їм комбо з попкорном.
— Яка гарна погода, — продовжувала Мар’яна, — а ви все вдома. На атракціони б поїхали! — І вгадайте, хто катався з її дітьми? Ми, звісно. І все — за наші гроші.
Я не вловлюю натяків. І не хочу. Я волію прямоту. Якщо тобі щось потрібно — скажи. Попроси. Поясни. А не крути, ніби сама нічого не хотіла.
А Олег завжди швидко реагував на її «натяки». Він обожнював племінників, до божевілля. Але те, як він їх балував, переходило всі межі. Велосипеди, гаджети, розваги — усе це стало нормою. Мар’яна лише підморгне — і чоловік уже біжить.
Недавно був день Ангела у Вітка — сина Мар’яни. Ми до того вже подарували йому розкішний велосипед, який коштував нам чималих грошей. Я була впевнена, що цього більш ніж достатньо. Але, як виявилося, для Мар’яни «велик» — це так, дріб’язок. На її думку, дитині терміново потрібно в Європу. Та ще й не самій — з нею, звісно. Хлопчикові ж не можна самому!
Мовою Мар’яни це звучало так:
— Вітько так мріє побачити Париж. Аж очі у нього світяться…
Олег тоді привіз племіннику замість путівки — торт та набір декоративних подушечок із літерами його імені. Я того дня працювала, а чоловік поїхав сам. І це, як ви розумієте, був холодний душ для сестри.
Та Мар’яна не здалася. Її запити рік у рік зростали. Чоловікові це, наче б то, не заважало. У нас не було своїх дітей, і він віддавався племінникам цілковито. Можливо, навіть тому, що своєї батьківської енергії йому нікуди було діти.
І ось — довгоочікувана новина: я завагітніла. Повідомила чоловіка — він плакав від щастя, цілував живіт, не вірив. Він мріяв про це роками. А потім прийшла Мар’яна…
І знову — з проханням. Цього разу про поїздку до Відня на майські. І, звичайно, з дітьми. Чоловік відмовив, вперше. Сказав, що скоро стане батьком і тепер усі ресурси — на сім’ю. Тоді сестра спалахнула.
Наступного дня вона подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала.
— Як ти насмілилася?! Це все ти спеціально, щоб відібрати в моїх дітей єдиного чоловіка, який про них дбав!
Я мовчки поклала слухавку.
А потім — нова сцена. Племінники підстерігли Олега біля офісу. Протягнули саморобні листівки.
«Дядьку, будь ласка, не кидай нас…»
«Навіщо тобі свої діти, якщо в тебе вже є ми?..»
Хтось явно допомагав їм складати текст. І цей «хтось» був передбачуваний.
Олег прийшов додому, сів на диван, подивився на листівки… і ніби щось усередині нього клацнуло.
— Я просто дурень, — сказав він. — Скільки років я це терпів? Ці «зламана мікрохвильовка», «нема грошей на куртку», «тато втік — дядьку, допоможи». Вона весь час використовувала дітей, щоб мною маніпулювати. А я — вірив. Дурень.
І раптом він дістав блокнот. Почав записувати все, що згадував: велосипеди, телефони, табори, поїздки, техніку, куртки, квитки до театру. Підсумок — чимала сума.
А потім — фінал. Фінал по-мар’яниному.
Вона прийшла до нас додому. Стояла в передпокої, ніби господиня, і сказала:
— Раз у вас скоро буде своя дитина, може, зробиш останню добру справу? Подаруєш нам машину. Не нову, я не нахабна. Просто щоб дітей возити…
Олег без слів простягнув їй блокнот.
— Ось тут сума. За все, що ти отримала. Поверни. У тебе півроку. Потім — до суду.
Вона вилетіла за двері, грюкнувши так, що зі стіни впала мітла.
Після цього почався шквал повідомлень. Подруги Мар’яни атакували мої соцмережі. ПиА потім настала тиша — вічна й солодка, як перший дощ після довгої спеки.
