Діти, які виросли під моїм дахом, вже підготували для мене місце на цвинтарі. Але є одна таємниця, про яку вони ще не здогадуються можливо, вона їх засмутить.
Мені було сорок пять, коли я одружився. Жінка, з якою я вирішив звязати життя, вже мала троє дітей. Її попередній шлюб розпався, залишивши її без нічого, окрім дітей і кількох старих валіз. Я мав будинок у передмісті Києва, який придбав заощадженнями і роками важкої праці. Не замислювався ні хвилини: «Привозьте дітей, живіть зі мною. Будемо однією родиною».
Спочатку було важко. Троє дітей кожен зі своїм характером, звичками, страхами. Старший Андрій вічно сперечався, середньої Оленки було підхопити сльоза за дрібницею, а малий Микита не залишав маму ні на крок. Я робив усе, що міг: лагав їхні іграшки, возив до школи, купував одяг, коли зарплата дозволяла. Не розділяв їх на «мої» і «її». Для мене вони були просто нашими.
А потім усе розвалилось. Ганна захворіла і померла. Я залишився сам з трьома дітьми, не знаючи, як бути батьком, коли крові мене немає. Люди казали: «Віддай їх родичам, ти їм нічого не винен». Але я не зміг. Вони звикли до мене, а я до них. Я виховував їх один, наскільки вмів.
Роки летіли. Діти виросли, розвїхалися, створили свої сімї. Спочатку дзвонили, приїжджали, потім все рідше. Тепер майже не бачимося. Тільки на свята і то, ніби за звичкою. Я старію, хворію, і недавно випадково дізнався: вони вже давно підготували для мене місце на цвинтарі, наче чекають, коли я підеш.
І найболісніше я дав їм дім, турботу, їжу, любов. А в їхній памяті, мабуть, я лише «зручний старий з дахом». Ні подяки, ні справжньої участі.
Але є те, чого вони не знають. Щоранку до мене заходить наша сусідка з під’їзду, Марина. Проста жінка, іноді приносить свіжий хліб, іноді трохи своєї страви. Запитує, як я почуваюся. Не за гроші, не за спадщину просто з доброти. Коли була температура, вона сама викликала лікаря і сиділа зі мною, доки я не заснув. Тоді зрозумів: близькість не в крові, а в людяності.
Тож я вирішив: будинок, в якому виросли діти, і все, що я зібрав, залишу Марині. Не тим, хто чекає моєї смерті, а тій, хто хоча б спитала: «Як ви себе сьогодні почуваєте?»
Можливо, так здається жорстоким. Але я не відчуваю провини. Я віддав дітям усе, що міг. Подяку не вимагаєш її лише помічаєш.
Тепер спокій на душі. Я знаю, що роблю правильно. Нехай судять, як хочуть. Але скажіть самі чи важливо, хто записаний у паперах як «син» чи «дочка», якщо в важку хвилину їх немає поруч? Хіба не ближче той, хто простягнув руку, коли ти не міг піднятися?
Отже, я вирішив. Спадок залишу не за кров’ю, а за совістю. А ви що думаєте? Кому справді варто віддавати любов, час і те, що залишиться після нас: дітям, які віддалилися, чи тим, хто залишився поруч, хоч і був колись чужим?
