Болить серце від самотності. Я втомилася боротися сама, коли мої дорослі діти, заради яких я віддала все, навіть не згадують про мене. Я поставила їм умову: або вони допомагатимуть, або я продам усе й переїду до будинку для літніх людей, де про мене подбають.
Ми з чоловіком, Миколою, присвятили життя синові Олегу та доньці Соломії. Вони були нашим щастям, довгоочікуваними дітьми, для яких ми від усього відмовлялися. Скручували копійку, щоб у них були гарні іграшки, одяг, освіта. Можливо, ми їх розпестили, але це було з безмежної любові, з бажання дати їм те, чого самі не мали в молодості.
Найкращі репетитори, престижні університети у Києві, подорожі — ми з Миколою оплачували все. Я пишалася нашою родиною, вважала її стильною. Працювали, не розгинаючи спини, щоб дітям нічого не бракувало, щоб їхнє життя було кращим за наше. Тоді я вірила — вони будуть вдячні.
Коли Соломія вийшла заміж і завагітніла, мій світ зруйнувався: Микола раптово пішов із життя через серцевий напад. Я ледве переживала цю втрату — він був моєю опорою. Та трималася заради доньки, знаючи, що їй потрібна підтримка. Я віддала Соломії квартиру у центрі Львова, що дісталася від батьків. Коли Олег одружився, передала йому двокімнатну квартиру після свекрухи. Діти отримали дах над головою, але я не поспішала офіційно переоформлювати нерухомість.
Минулого року я пішла на пенсію. Довго тягнула, але вже не могла. У 74 роки працювала краще за молодих, однак здоров’я почало зраджувати. Сили втекли, а біль у суглобах став нестерпним. Я відчувала, як життя вислизає з моїх рук.
Старший онук, Богдан, уже пішов до школи, а в Олега нещодавно народилася дитина. Я допомагала з Богданом, доки могла, але на другого внука вже не вистачало сил. Та й ніхто не просив. А я сама вже не справлялася. Коли телефонувала дітям із проханням про найдрібнішу допомогу — привезти продукти, прибрати, — знаходили тисячу відмов: робота, справи, втома.
Бачилися лише на свята. Решту часу я була сама, борючись із побутовими справами, попри слабкість. Одного разу впала на кухні й не змогла піднятися. Якби не сусідка Наталка, яка викликала швидку, померла б просто там, на холодній підлозі. У лікарні чекала дітей, але вони лише відповіли: «Мамо, ми на роботі, не можемо». Коли прийшов час виписки, попросила Соломію забрати мене, та вона різко відповіла: «Візьми таксі, ти ж не дитина».
Як тільки мене виписали, звернулася до місцевого центру соціального захисту. Попросила знайти гарний пансіонат і дізнатися, скільки коштує проживання. Я втомилася бути тягарем, втомилася від байдужості. Хотіла жити там, де про мене подбають.
Коли діти нарешті приїхали, я зібрала всі сили й сказала: «Або ви починаєте допомагати, або я продаю квартири й їду до будинку для літніх. Грошей мені вистачить». Соломія спалахнула: «Ти шантажуєш нас? Хочеш залишити без житла? У нас кредити, діти, проблеми, а ти думаєш лише про себе!» Її слова різали, ніж ніж. Я віддала їм усе, а вони не можуть принести навіть ковтка води?
Я була пригнічена їхньою реакцією, але їхня байдужість лише зміцнила мою рішучість. Я не прошу багато — лише трохи теплоти, якої заслужила. Але вони нічого не зрозуміли. Не хочу доживати віку в чотирьох стінах, відчуваючи себе непотрібною. Не знаю, що буде далі, але іншого виходу не бачу. Хай це звучить як погроза, але це мій останній шанс на гідну старість.
