У будинку запанувала пізня ніч, а Мар’яна все ще не могла знайти спокою. Вона переверталася з боку на бік, поки нарешті не зважилася піти на кухню – випити води, заспокоїти нерви. Усе було тихо, лише годинник монотонно відмірював секунди. Раптом – різкий стук у двері.
Мар’яна завмерла. У таку пору гості не приходили. Серце стиснулося. Накинувши халат, вона підійшла до порога. На подвір’ї стояла сусідська дівчинка Соломія з молодшим братом на руках – двомарічним Ярославчиком.
– Добрий вечір, тіточко Мар’яно, – прошепотіла дівчина, голос тріпотів. – З мамою щось не так… Вона… там…
У груди щось різко стиснуло. Мар’яна кинулася через вулицю до хати Оксани, матері цих дітей. Двері були наполовину відчинені. Усередині – мертва тиша. Вона увійшла до спальні – і миттєво відскочила.
Оксани більше не було…
Мар’яна стояла, очі широко відкриті, потім, не відчуваючи ніг, повернулася додому. На кухні сиділа Соломія, згорнувшись у клубочок, поруч дрімав Ярик. Дівчина підняла на неї очі й тихо, але жахливо доросло, запитала:
– Мама померла, так?
Мар’яна не витримала – сльози пішли самі. Вона обхопила дівчинку, і вони плакали разом. Соломія лише шепотіла:
– Шкода Ярика. Він ще малий. Без мами йому буде важко…
Оксану провожали в останню путь усім селом. Родичів у неї не було. Батька дітей ніхто не знав. Пісня похорон Соломію та Ярика забрали до дитбудинку.
Минуло півроку. Мар’яна намагалася жити як раніше, але вечорами думки поверталися до тих двох. Вона відвідувала їх, привозила солодощі та іграшки. Кожен раз, дивлячись у заплакані очі Соломії, Мар’яна ледве стримувала сльози.
Вона знала: могла б забрати дітей. Хотіла б. Але було страшно. Відповідальність. Гроші. Вік. Боязнь не впоратися.
Мар’яна була самотньою. Колись була заміжня, але шлюб розпався. Лікувалася, намагалася завагітніти – даремно. Чоловік пішов, коли зрозумів, що дітей не буде. Після цього вона закрилася. Більше не пускала нікого до свого серця. Чоловіки для неї перестали існувати. Жила роботою. Здавалося, міцною, незалежною, але вночі схлипувала в подушку.
Життя йшло своєю чергою. Робота, дім, город. Сестра Наталка жила в іншому місті, відносини були добрі, але свари траплялися – Наталка дітей не хотіла, і це дратувало Мар’яну, яка віддала б усе за шанс стати матір’ю.
Одного разу Мар’яна зайшла до сільської крамниці. У черзі стояв дід Петро, шанований старожил. Він впізнав її й підійшов.
– Ну що, доню, як там малята? Ти ж до них їздиш?
– Буваю… Погано їм там, діду Петре, а що вдієш.
– Шкода сиріток… Та ж ти їм не чужа. Родина, як-не-як.
– У якому сенсі? – здивувалася Мар’яна.
Виявилося, мати Оксани була далекою родичкою тітки Мар’яни. Не близька, але достатня, щоб подати документи на опікунство.
Сумнівів не лишилося. Мар’яна взялася за папери. Це тривало майже рік. Довідки, перевірки, черги… Але вона йшла до кінця.
Коли все було готове, Соломія і Ярик повернулися додому – тепер уже до хати Мар’яни. Дівчина пригорнулася до неї, а малий не відходив ані на крок. Мар’яна вперше за довгі роки відчула себе не самотньою жінкою, а матір’ю. Справжньою.
З того дня все змінилося. У домі знову лунав сміх, тупотіли маленькі ноги. Мар’яна більше не плакала вночі – готувала сніданки, перевіряла уроки, розповідала казки на ніч. А головне – у її серце повернулася любов. Любов до болю, до тремтіння. Та, що не згасає.
І щораз частіше їй здавалося, що й щастя десь поруч. Що десь є чоловік, якому вона віддасть своє тепло, а він – їм обом свою вірність.
Та навіть якщо його не знайдеться – вона вже була щаслива. Вона більше не одна. Вона – мама. І це найважливіше.
