«Мої діти забороняють мені виходити заміж…» Історія про те, як важко бути жінкою між минулим і майбутнім
Мене звати Оксана, і мені 44 роки. Ще кілька місяців тому я й подумати не могла, що опинясь в такій емоційній пастці. Усе своє життя я прожила з одним чоловіком — моїм чоловіком, батьком моїх дітей, моїм спільником, моєю опорою. Ми були разом більше двадцяти років. А рік тому він раптово помер. Серце. Пішов, не попрощавшись, залишивши в домі порожнечу, а в душі — величезну, холодну діру.
У нас двоє дітей. Син — студент третього курсу Київського університету, уже дорослий, розумний, розсудливий. Донька — цього року закінчила школу, вступила на журналістику, така юна, ніжна. Я пишаюся ними, вони — весь мій світ. Але… вони не бачать у мені жінку. Тільки матір. Тільки удову.
Два місяці тому в моє життя увійшов Тарас. Ми познайомились випадково, на виставці в «Мистецькому Арсеналі», куди я пішла просто щоб не збожеволіти від самотності. Він викотився добрим, чуйним, справжнім чоловіком. Не тиснув, не вимагав, просто був поруч. Ми почали зустрічатися: спочатку просто кави, потім — вечері, розмови до пізньої ночі. У його очах я знову почувала себе жінкою. Живою. Потрібною. Коханою.
І ось недавно він зробив мені пропозицію. Просту, щиру: «Оксано, будь моєю дружиною. Давай почнемо все з нуля. Разом». Я розколупалася в сльози. Не від смутку — від страху. Я ж знала, що мої діти цього не сприймуть.
Я довго збиралася з духом і все ж таки вирішила їм розповісти. Посіла з ними за стіл, як колись розповідала, що чесую їх, як вчила зав’язувати шнурки, як провожала в перший клас. Тільки цього разу все було інакше.
— У мене є людина… — тихо сказала я. — Його звати Тарас. Ми разом. І він запросив мене заміж.
Те, що почалося далі, було не криком, а ураганом. Гнів, образа, шок.
— Значить, ти вже забула тата?! — майже скрикнула донька, і в її очах стояли сльози.
— Ти хочеш притягнути в наш дім чужого чоловіка?! — кинув син. — Ти зрадила батька!
Вони дивилися на мене, як на чужу. Я намагалася пояснити: я не забула. Я пам’ятаю кожну зморшку на його обличчі, голос, сміх, запах після гоління. Але він пішов, діти мої. І я не можу його повернути, як би не хотіла. Я живу. Я дихаю. І я хочу бути поруч із тим, хто знову змушує моє серце калатати.
Але вони мене не почули.
Тепер я в невизначеності. Я не знаю, як вчинити. Якщо вийду заміж за Тараса — втрачу дітей. Вони перестануть спілкуватися, підуть з мого життя. Якщо відмовлю Тарасові — залишуся сама. Бо діти — це не назавжди. Сьогодні вони зі мною, а завтра в кожного буде своя сім’я, свій побут, свої клопоти. А я? Я буду просто «мамою, яка сидить сама в квартирі».
Я сказала Тарасу: «Дай мені час. Може, вони зрозуміють. З часом». Він кивнув. Обійняв. Сказав, що почекає. Тільки я не впевнена, чи вистачить його терпіння. А الشي й має право. В нього немає моїх спогадів, моєї болю, моїх дітей. Він просто хоче бути поруч. І це не злочин.
Мені боляче, що мої діти не бачать у мені живої людини. Я прожила чесне життя. Була вірною дружиною, відданою матір’ю. Не кидала, не зраджувала, не руйнувала. Чому ж тепер, коли я просто хочу бути щасливою, я маю за це вибачатися?
Я не звинуваю дітей. Я розумію: їм страшно. Вони бояться, що Тарас витіснить батька із пам’яті. Що я змию минуле. Але цього не станеться. Він завжди буде з нами. На фотографіях, в історіях, у серці. Але я — тут. Я — жива.
Іноді ввечері я сижу біля вікна, дивлюся на Київ, де в кожному вікні — своя історія. Хтось закохується. Хтось одружується. Хтось народжує дітей. А хтось просто… живе. І я розумію — я теж хочу жити. Не виживати. Не існувати. А жити.
Я не знаю, який вибір зроблю зрештою. Але точно знаю: я не злочинниця. Я — жінка. І я маю право на щастя.
