З того дня, як Соломія вийшла заміж, минуло чимало років. І з кожним роком між нами було все більше порожнечі. Здавалося, вона просто викреслила нас із свого життя. Дзвонила рідше, приїжджала ще рідше. А під час зустрічей її очі були холодними й байдужими.
У ту п’ятницю я довго вагалася перед тим, як набрати її номер. Ми з Дмитром планували скромно відзначити наш ювілей — тридцять років разом. Хотілося просто зібрати родину, зробити шашлики, посидіти за одним столом. Хотілося тепла, рідних голосів, хоч і ненадовго…
— Ало, — нарешті відповіла Соломія, задихавшись.
— Соломійко, це мама. Ти що, у залі знову? Можна поговорити?
— Ні, мам, машину Ярику мию.
— А чому ти?
— А хто ж, мам? На мийку їхати — дорого. Я ж не кришталева.
— Ну, добре, дочко… Я хотіла попросити — приїжджай із Яриком у неділю до нас. У нас з татом ювілей. Посидимо, поговоримо…
— А чого це вас раптом на відзначення потягнуло? — усміхнулася вона. — Сивина в голові — чорт у ребро?
— Тридцять років, Соломійко. Як не відзначити?
— Вибач, мам. Не вийде. Нас запросили на весілля — друг Віталія одружується. Весілля ж одне, а у вас ювілеї ще будуть.
Я стиснула трубку, намагаючись не показати, як у грудях уже клекотить образа.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, мам. Але як людям відмовити? Не ображайся, ми обов’язково вас потім привітаємо.
— Ну добре, — прошепотіла я, — подзвоню твоєму братові.
Богдан теж не зміг. У нього були свої плани. Коли я поклала трубку, сльози пішли самі собою. Немов у дитини, якій не дали цукерку. Немов у матері, яку забули.
— Марічко, що сталося? — увійшов Дмитро й побачив, як я тихо плачу на кухні.
— Нічого, Дмитре… Просто діти не приїдуть. А я, дурна, мріяла — зібратися всій родині…
— Ну, годі. Це наш день. Ми з тобою — і цього досить.
Вночі я не могла заснути. Образа душила. Всередині кричало: «Чому? Чому я їм не потрібна? Хіба ми мало зробили? Вивчили їх, дали житло, допомагали, як могли… А тепер — чужі…»
— Марійко, — шепотів Дмитро, — у них своє життя. А в тебе є я. І я — тут.
— А мені пусто, Дмитре… — лише й вимовила я. — Ти на роботі цілими днями, а я сама…
Наступного дня він прийшов рано, раніше зазвичай. Посміхався.
— Щось трапилося?
Він дістав із-за спини величезний букет.
— Тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Тільки ти й я.
Будиночок був як із казки: дерев’яний, з видом на озеро, квіти навколо, спів птахів. Вранці я прокинулася від аромату — вся постіль була всипана пелюстками. По кутках майоріли повітряні кулі, а на дзеркалі сяяв напис: «З ювілеєм, кохана!»
Я ледве стримала сльози щастя. А коли глянула у вікно — побачила Дмитра з кошиком у руках. Він підійшов, відкрив його — і звідти почулося тихе «няв». Маленький рудий комочок, пухнастий і кумедний, дивився на мене.
— Ну що, візьмеш нового члена родини? — усміхнувся він, як хлопчина.
— Дмитре… Це найкраще свято в моєму житті…
Ми провели тиждень, немов у медовий місяць. Сім днів, а спогадів вистачило на ціле життя. А коли повернулися — телефони розривалися.
— Мамо! Де ви пропали?! Ми вам дзвонили, шукали! Телефон не працює!
— Спокійно, доню. Ми з татом відпочивали. Маємо ж право трохи пожити для себе?
— Звісно… Просто ти не дзвонила, не хвилювалася…
— Тепер твоя черга хвилюватися. А ми з татом вирішили пожити для себе.
— Для себе? Мам, ти це серйозно?
— У нас з татом — медовий місяць. І нам зараз не до вас.
Минув рік. Ми з Дмитром живемо по-новому. Він пішов із роботи, ми стали ощадливішими, але щасливішими. Діти стали уважнішими, дзвонять, приїжджають. А ми дивимося одне на одного — і дякуємо долі, що не дали себе забути. Що згадали: у цьому житті найголовніше — МИ.
