Мої діти про мене забули. Я попередила: або допомагають, або продаю все та переїжджаю у будинок для пристарілих.
Я втомилася. Втомилася до тремтіння в руках, до болю у грудях, до безсонних ночей. Мої дорослі діти поводяться так, наче мене нема. Я віддала їм усе — душу, молодість, здоров’я, любов. А вони навіть не питають, як я. Я сказала їм прямо: або берете на себе турботу про свою матір, або я продаю все майно та їду у гарний приватний пансіонат. Там у мене буде кімната, догляд, спокій — і жодного розчарування.
Ми з чоловіком прожили життя для дітей. Заради сина та доньки ми на все йшли. Відмовляли собі у найпростішому, аби в них було все. Найкращі репетитори, престижні університети, подорожі, техніка — все це ко́штувало наших сил. Я вважала, що у нас ідеальна родина. Можливо, ми їх надто зіпсували. Але чи можна було інакше, коли любиш дітей більше за життя?
Коли Марічка вийшла заміж і заважатніла, мій чоловік раптом помер. Просто не прокинувся вранці. Його смерть стала для мене ударом, від якого я досі не оговталася. Але я трималася — донька чекала дитину, їй потрібна була моя підтримка. Я віддала їй квартиру, що дісталася від моїх батьків. А коли одружився син, передала йому двокімнатну у центрі від його бабусі. У них був дах над головою, але я не поспішала оформляти дарчі. Хотіла трохи почекати, подивитися, як вони себе поведуть.
Я працювала до 74 років — довше, ніж багато молодих. Хоча могла піти на пенсію значно раніше. Але все відкладала: то онуки, то витрати, то ремонт у когось із дітей. А потім сіла. Просто перестала справлятися. Ноги не слухаються, руки тремтять. А допомоги — нуль.
Онук від доньки пішов до школи. У сина — немовля. За старшим я доглядала майже з народження. Але молодшого я навіть на руки не брала. Ніхто не запрошував, не питав, чи потрібна мені допомога. А вона була потрібна. Я дзвонила дітям, просила: купіть продуктів, допоможіть по господарству. Завжди одна відповідь — “ми зайняті”, “не зараз”, “у нас справи”.
Бачилися ми лише на свята. Увесь інший час я тягнула господарство сама. Поки одного разу не впала на кухні та не змогла піднятися. Лежала на холодній підлозі, доки не зайшла сусідка. Вона викликала швидку. У лікарні я пробула п’ять днів. Ані син, ані донька не приїхали. Сказали — на роботі. Коли просила забрати мене додому, донька запропонувала викликати таксі. Я зрозуміла: усе.
Відразу після виписки я звернулася до соцслужби. Запитала, які є добрі будинки для літніх, скільки це коштує, як оформити договір. Я не збираюся доживати віку в самоті, де мене ніхто не чекає.
Коли діти прийшли в гості, я сказала: якщо не почнете допомагати — продам обидві квартири, дачу та переїду. Грошей вистачить на кілька років гідного життя, з доглядом та комфортом. А їм доведеться жити, як уміють.
— Ти нас шантажуєш? — спалахнула Марічка. — Ми з іпотекою, з дітьми, у боргах, а ти думаєш лише про себе?!
Так, думаю. Бо ніхто більше про мене не думає. Бо я не просила багато. Я всього лише хотіла трохи турботи. Я дала вам усе. А тепер не можу навіть дочекатися, щоб хтось прийшов, налив супу чи допоміг застелити ліжко. І не треба мені більше розповідати про зайнятість. Ми всі були зайняті, але я завжди знаходила час для вас.
Моя донька образилася. Син пішов мовчки. Жодного дзвінка, жодної звістки за тиждень. Але знаєте — я не шкодую. Бо в цій тиші, у цій мовчанці — вся правда. Їм не потрібна я. Їм потрібне моє майно. А якщо ні — значить, ніхто і ніщо.
Я не знаю, що буде далі. Можливо, я справді поїду. Можливо, знайду місце, де на старість мене хоч називатимуть ім’ям, а не «обузою». Лише тепер я точно зрозуміла: бути матір’ю — це не гарантія, що діти будуть поруч. Особливо коли ти вже їм «незручна».
