Двоє дорослих дітей, а допомоги від них не діждешся. Приїжджають до мене, ніби на відпочинок у санаторій, щоб розслабитися. А я весь час як обслуга: приймаю їх, пригощаю, готую, прибираю, доглядаю. Жодної підтримки від них, навіть копійчини не підкинуть.
У мене син Іван і донька Соломія. В моїх очах вони все ще діти, хоча давно дорослі люди з власними родинами. Іван вже має двох донечок, а Соломія поки одна синочка виховує. Живу я в невеличкому будинку на Черкащині, тому діти й онуки навідуються до мене часто. Але щоразу ці приїзди для мене стають все важчими.
Вони звикли, що вдома у мене їм як гостям у найкращому готелі: всі домашні справи лежать на моїх плечах, я мушу й годувати, й у магазин збігати. Все роблю без жодних нарікань так заведено у нашій родині. Моя мама завжди зустрічала нас з теплою гостинністю стіл ломився від наїдків, у хаті було чисто і затишно. Але ми з сестрою ніколи не перекладали все на мамині руки, розуміли її втому, допомагали з прибиранням, купували продукти, брали на себе клопоти з дітлахами. Хоч мама й не просила, ми все робили самі.
А тепер, коли Іван із Соломією приїздять, максимум, що хтось зробить тарілку свою помиє. Дякують за це, і все. Щодо невістки й зятя вони для мене гості, я це розумію, не чекаю від них нічого. Засмучує мене лише байдужість власних дітей. Наче не знають, як мені допомагати. Харчуються, дивляться телевізор або залишають онуків мені на догляд, самі гуляють по селі чи до когось ідуть. А мені всю роботу тягнути: обід приготуй, вечерю накрий, підлогу витри, посуд перемий. Дім переповнений, гамір, дітей купа всі під моїм доглядом.
З кожним разом мені все важче, бо і спина болить, і сили вже не ті, щоб годинами біля плити стояти. Але виховання не дозволяє нічого не робити. Як же можна, якщо люди в тебе гостях? Хоч і радію, коли дочекаюся вихідних, потім тиждень відновлююся після таких “відпочинків”.
Здається, мені потрібна реальна допомога, та просити її соромлюся. Бо боюся, що діти подумають я невдоволений ними, образяться. А я, навпаки, тішуся їхнім приїздом, просто все стає надто важко для мене одного. Ще й справ у хаті стільки, що деякі вже не під силу. А попросити допомоги ніяково, наче незручно. Та й діти працюють, мають свою зайнятість, не годиться навантажувати їх ще й моїми проблемами.
Що робити, не знаю… Моє виховання мені просто не дозволяє просити допомоги, хоча самотужки вже із всем не вправляюсь, дуже втомлююся. Чесно кажучи, мені дійсно потрібна підтримка. Але з іншого боку, так соромно звертатися за допомогою нас навчили у дитинстві бути самостійними, не скаржитися, з усім справлятися власноруч. Ось так і жию, сам себе загострюю, а ні легше, ні спокійніше не стає. Не розумію, чому мої діти не можуть самі запропонувати допомогу, невже не бачать, що мені вже не двадцять, і серце не камяне. Виходить, що й ображатися ні на кого, але все одно якось боляче. Не знаю, як розвязати цю ситуацію.
