Діти перестали кликати мене до онуки, найняли потай няньку, щоб зі мною не стикатися.
Рідна донька не бажає зі мною спілкуватися. Навіть слухавку не бере, коли я дзвоню. Вона впевнена, що я розвалила її шлюб. Хоча я ні в чому не винувата — сама ж допомоги просила.
Марійка вийшла заміж у вісімнадцять. Познайомилась із Русланом, коли той повернувся зі служби. І почалося — кохання, весілля, мрії. Навчання кинула, на мої поради закривала вуха. Зятя довелось приютити в себе, щоб молоді не тягнули знімне. Спочатку все було добре, навіть після весілля ми знаходили спільну мову. А потім донька завагітніла — і почала до мене чіплятися: то їжу не так готую, то від запахів нудить. Я наполягла, щоб вони виїхали.
Зі сватами домовились скластися на житло для молодих — знали, що самі вони не потягнуть. Я пробувала додзвонитись батькові доньки, сподівалась, що він допоможе з квартирою. А він мені: «Аліменти сплатив, більше нічим не зобов’язаний».
Коли Марійка народила, я їй дуже допомагала. Усі вільні години проводила з онукою, щоб мати могла відпочити. Але скоро донька почала симулювати — вигадувала хвороби, лише б звалити на мене турботи.
Я часто відпускала їх на побачення — у кіно, кав’ярні, навіть у відпустку на тиждень їздили удвох. Мені подобалося проводити час із онучкою, тож це не було обтяжливим. Звісно, втомлювалася жахливо, але що не зробиш заради щастя дитини?
Коли вони повернулися з подорожі, я запропонувала Руслану зробити ремонт. Він же тільки лежав після роботи, хоч графік вільний. Я привезла будматеріали і забрала онуку до себе на два тижні. Ще й бригаду робітників організувала, щоб зять не надто напружувався. І тут на мене посипались звинувачення. Русланові, бачте, не сподобалось, що я керую. А що робити, якщо від нього ініціативи не дочекаєшся?
Після ремонту наші стосунки зійшли нанівець. Діти перестали запрошувати мене в гості, найняли няню, щоб уникнути зустрічей. Я, звісно, образилась, але на ювілей скликала всю родину. Донька прийшла сама з онукою. А зять навіть по телефону не привітав. Мені так болісно стало… Я ж їм допомагала, ремонт оплатила… Невже я заслуговую на таке?
Руслан накричав на мене, мовляв, я йому життя з’їла своїми настановами. Каже: «Я господар у своїй хаті, і бачити тебе тут не хочу».
Може, я й перестаралась із допомогою, але ж хотіла як краще. Тепер донька постійно свариться з чоловіком і звинувачує в цьому мене. Плаче в трубку, виливає образи. Виявляється, Руслан уже про розлучення заговорив. Онуку мені зовсім не показують, навіть по телефону не дають почути її голос.
Я ж жила ними… Що мені тепер робити? Чому вони мене так ненавидять?
