8 грудня 2025
Коли я вийшла заміж за Богдана і переїхала до Львова, його пятирічна донька Марічка оселилася разом із нами на постійно. Вона була надзвичайно тихою й чуйною дитиною з великими, глибокими очима. Від першого дня я відчула сильну відповідальність дати їй справжній дім і тепло. Та з перших же днів мене почала хвилювати одна річ: хоч би що я готувала, як би ніжно не підбадьорювала її, Марічка відмовлялася їсти.
З кожним днем ця тривога тільки ставала гострішою. Досвідчена людина розуміє: якщо дитина вперто не торкається до їжі справа зовсім не у вередливості. Я старалася: варила кашу, супчики, готувала млинці й вареники усе, що зазвичай люблять діти, та її тарілка залишалася недоторканою. Вечорами вона опускала очі й тихенько казала одне й те ж:
Вибач, мамо Я не голодна.
Вона з першого дня називала мене мамою. В тому було стільки наївності й доброти, але й щось таке, що лягало на душу тягарем. З ранку вона могла випити лише трішки молока. Я не раз розмовляла з Богданом, шукала в нього відповідей.
Їй просто потрібен час, зітхав він. Раніше було важче. Дай їй звикнути.
Але в його голосі звучала втома і якась невпевненість, що тривожила мене ще більше. Я намагалася себе переконати, що Марічці передусім потрібен спокій.
Аж ось через тиждень Богдан поїхав у коротке відрядження. Вже у першу ніч його відсутності, коли я приводила кухню до ладу, почула тихі кроки. Марічка стояла у своїй помятій піжамі, міцно стискаючи у руках пухнастого зайчика мов єдину опору у світі.
Не можеш заснути, сонечко? запитала я спокійно.
Вона похитала головою. Губи її затремтіли. І тоді прозвучали слова, від яких у мене впало серце.
Мамо Я маю тобі щось сказати.
Я обійняла її, посадила поруч на диван, чекала мовчки. Марічка вагалася, косилась на двері, тоді нарешті прошепотіла так тихо і тривожно, що для розуміння вистачило кількох слів. Її відмова їсти була не капризом і не наслідком звикання. Це виявилося чимось, чого її навчили, чого вона щиро боялася переступити.
Голос її був такий несміливий і наляканий, що я зрозуміла: потрібно діяти негайно, зараз, не відкладаючи.
Я набрала номер Служби у справах дітей. Голос у мене дрижав, коли я пояснювала, що донька чоловіка довірилася мені з чимось важливим і потрібна допомога. Працівниця служби підтримала мене, заспокоїла й пообіцяла швидку допомогу.
Ці десять хвилин ніби розтягнулися у вічність. Я огорнула Марічку ковдрою, тримала її поряд, поки чекали фахівців. Коли команда приїхала, все було дуже делікатно. Соціальна працівниця Ольга присіла біля Марічки, лагідно й спокійно поговорила з нею, поступово розтопистивши напруження.
Крок за кроком донечка повторила свою розповідь. Виявилося, раніше вона боялася їсти, якщо когось засмучувала; її вчили: «хороші дівчатка мовчать», а просити їжі соромно. Прямих звинувачень Марічка не озвучила, але сенс був зрозумілий: їжа й турбота асоціювалися у неї зі страхом.
Фахівці порадили негайно звернутися до лікарів. Я зібрала невелику сумку та її улюбленого зайчика. Нас супроводили до дитячої лікарні.
Лікар був уважний і теплий. На щастя, з фізичним здоровям Марічки усе було не критично, але звички щодо їжі, що закріпилися в її поведінці, насторожували. Педіатр чесно сказав: найбільше його турбують не вага чи аналізи, а глибокі емоційні наслідки.
Увечері команда захисту спілкувалася зі мною, поки Марічка відпочивала. Я все думала, чому не вловила цієї біди раніше. Але спеціалісти не дорікали навпаки, наголошували: важливо те, що я її почула, повірила їй і не зволікала.
Вранці з Марічкою працювала дитяча психологиня. Вони розмовляли майже годину. Коли психологиня вийшла, на її обличчі було більше спокою, але й розуміння, що все складніше, ніж здалося на перший погляд.
Зі слів Марічки виявилось, що проблеми почалися ще до нашої зустрічі. Її біологічна мама, обтяжена власними труднощами, ненароком заклала в дитині страх просити та їсти. Психологиня також додала: Марічка памятала, як Богдан нишком давав їй смаколики, просив не розпитувати про те, що відбувається вдома.
Він не хотів їй зла. Він просто не знав, як діяти.
Цей висновок болів мені самому серцю. Я не сердиталася скоріше шкодувала. Люблячи когось, важко усвідомити, що він був безсилим поряд із важкою ситуацією.
Потім відповідні служби провели розмову з Богданом. Спочатку він здивувався, потім почав виправдовуватися і турбуватися. Він признався, що вдома бували складні періоди, але справжніх наслідків не розумів. Спеціалісти його не засуджували, а головним завданням вважали безпеку та стабільність для Марічки.
Коли ми повернулися додому, я зварила легкий курячий бульйон. Марічка тихо підійшла до плити і несміливо потягнула мене за рукав:
Я можу це зїсти? спитала вона.
У мене щеміло серце від цієї наївності.
Ти завжди можеш їсти в цьому домі, сказала я.
Одужання давалося поступово. Минали тижні, перш ніж вона почала їсти без вагань. Місяці перш ніж зникла звичка вибачатися за кожну ложку. Фахівці підтримували нас, давали інструменти, поради і віру в поступ.
Невдовзі призначили тимчасові заходи, щоб убезпечити середовище дитини, підтримали стабільність і послідовність. Формальні рішення це справа часу. Але головне: вперше в житті Марічка зітхнула без страху.
Одного дня, розмальовуючи на підлозі у вітальні розмальовку, вона підняла до мене ясні очі:
Мамцю… Дякую, що тоді мене вислухала.
Я міцно її обійняла й прошепотіла: “Я завжди тебе вислухаю”.
Що ж до Богдана, його участь і відповідальність вирішували згідно з сімейним та юридичним порядком. Це було непросто, але необхідно. Задзвонити того вечора означало не просто ухвалити рішення, а стати для Марічки людиною, що справді чує.
Чи було б вам цікаво дізнатися, як усе продовжилось далі? Можливо, подивитися на історію очима Марічки, яка переборює свій страх, або ж з точки зору Богдана, коли він стикнувся з минулим, а може довідатися, чим усе завершилося за багато років…
Ваша зацікавленість допоможе мені обрати шлях цієї історії далі.
