Маленька дівчинка, яка не могла їсти: ніч, коли моя падчерка вперше заговорила і все змінилося
Останнє оновлення: 8 грудня 2025 року, авторка: Лариса Левченко
Коли я вийшла заміж за Ярослава і переїхала з ним до Львова, його пятирічна донька, Марічка, стала жити з нами на повний день. Вона була тихою, замріяною дитиною з великими глибокими очима. Від самого початку я відчула відповідальність: треба подарувати їй дім, де тепло й безпечно. Але від першого ж тижня мені спокою не давав один момент. Що б я не готувала, як би лагідно не просила їсти вона відмовлялася вперто та послідовно.
З кожним днем ця тривога лише наростала. Ті, хто знайомий з тонкощами турботи про дітей, знають: коли малеча системно відкидає їжу справа, мабуть, не в апетиті. Готувала я простеньке, затишне, улюблене дітьми каша з молоком, деруни, вареники, навіть крученики! А тарілка залишалася недоторканою. Вона опускала очі й тихесенько шепотіла щоночі одне й те ж:
Пробач, мамо… Я не хочу їсти.
Мамо вона мене кликала з першого дня. Це було навіть мило, а водночас якось тривожно. На сніданок тягнула зі склянки молоко, і все. Я заварювалась із Ярославом: що ж робити?
Дай їй просто часу, казав Ярослав і зітхав, як старий ведмідь. Було важче, ніж ти думаєш. Дай пристосуватися
В його тоні щось насторожувало то не була впевненість, більше схоже на тихий розпач. Але я намагалася бути терплячою та не зриватися на паніку.
Через тиждень Ярослав рушив у коротке відрядження до Києва. І вже першої ж ночі я мила посуд і чула характерний цокіт дитячих пят. Стоїть собі Марічка в помятих піжамках, обіймає плюшевого зайця, як останній бастіон безпеки на світі.
Не спиться? питаю тихо.
Вона хитає головою, губи тремтять. І от слова, які зупинили мені серце:
Мамо Можна я тобі скажу щось важливе?
Сідаємо разом на диван, я обіймаю, чекаю. Марічка вагається, крадькома зиркає на двері, потім видихає крізь сльози свою страшну дитячу сповідь. Кілька фраз, але мені стало зрозуміло: справа зовсім не в тому, щоб просто звикнути це правила, яким вона навчена, це страх помилитися.
Її голос тремтів так, що у мене серце стискалося. Відчула: не можна відкладати ні на хвилину.
Я одразу набрала службу захисту дітей. Голос трясся, коли пояснювала, що падчерка сказала щось дуже тривожне і потребуємо фахової допомоги. Операторка говорила спокійно та професійно, заспокоїла я вчинила правильно. Через десять хвилин до нас приїхала команда підтримки.
Та десятихвилинка здалась мені вічністю. Було одне бажання тримати Марічку якнайближче, згорнуту в ковдрі на дивані. Коли приїхали спеціалісти, діяли повільно і обережно. Соціальна працівниця Оксана сіла навпроти, говорила мяко і рівно навіть обстановка менше тиснула.
Марічка поступово повторила те, що сказала мені. Пояснила: у попередній родині вчили, що якщо когось розсердила їсти не можна, хороші дівчата мовчать, просити про їжу це прояв невихованості. Вона нікого прямо не звинуватила, але сенс був ясний: їжа це було страшно.
Команда вирішила відвезти Марічку до лікарні для делікатної оцінки та спілкування з психологами, які допомагають дітям знову довіряти їжі. Я нашвидкуруч зібрала для неї торбинку, зайця, рушили в дитячу лікарню.
Лікар оглянув Марічку дуже уважно та лагідно. Картина болюча, хоч він і намагався заспокоїти. Небезпеки для життя не було, але для її віку поведінка була нетипова. Лікаря найбільше турбували навіть не фізичні зміни, а саме ті емоційно напрацьовані харчові ритуали страху.
Увесь той вечір службовці ставили питання, поки Марічка відпочивала. Мені здавалося якби могла, повернула б усе назад, змінила б. Але фахівці запевнили: головне вислухати дитину, вірити їй, просити про допомогу.
Вранці до Марічки зайшла дитяча психологиня. Бесіда тривала майже годину. Коли психологиня вийшла, вигляд мала спокійний, але сказане не додавало легкості.
Зясувалося: відмова від їжі у Марічки почалася ще до нашої сімї. Рідна мама через свої проблеми сформувала у Марічки відчуття провини: їсти соромно, просити про допомогу негарно. А ще психологиня розповіла: у спогадах Марічка памятає, як тато Ярослав, інколи, нишком підсовував їй кусочок хліба, коли мама не бачила, але просив мовчати і не питати зайвого.
Йдеться не про злу волю, а про нездатність втрутитися чи розірвати складний вузол.
Мені від того було неймовірно гірко. Не злість, а саме смуток такий, що аж груди палить: коли розумієш, що навіть дорослі можуть бути безпорадними у складних ситуаціях.
Пізніше Ярослава викликали на розмову до соціальних служб. Спершу здивувався, потім захищався, зрештою схвилювався. Одразу визнав: в родині напруга була, а що це виллється ось у таке не здогадувався. Ніхто його не дорікав лише працювали над захистом Марічки далі.
Коли ми з Марічкою знову потрапили додому, я варила простий курячий бульйон. Вона підійшла обережно й легенько потягнула мене за рукав:
Можна це зїсти?
Уявіть собі запитати, чи можна поїсти, у своєму домі!
В нашій хаті можна завжди їсти, коли хочеш, відповіла я.
Відновлення тривало довго. Минуло кілька тижнів, поки вона їла без вагань. Минуло декілька місяців, поки перестала щопятниці вибачатися біля тарілки. Психологи були поряд кожен крок: поради, підтримка, оптимізм, навіть тоді, коли я вже дихати забувала від хвилювання.
Пізніше служба поставила тимчасові захисні заходи, щоб гарантувати стабільність. Остаточні рішення довелося чекати, але вперше в житті Марічка могла дихати спокійно.
Якось сидимо на килимі, розмальовуємо олівцями їжачків, Марічка піднімає очі, вся така спокійна:
Мамо Дякую, що тоді мене почула.
Я обіймаю її і шепочу:
Я завжди тебе буду чути.
Щодо Ярослава питання його участі розглядалися у родинних, юридичних та психологічних колах. Це все було непросто, але крайне необхідно. Тепер розумію: та ніч, коли я послухала серце була єдина правильна можливість для Марічки бути почутою.
Ну що, дочитали аж досюди? Може, захочете продовження? Наприклад, погляд Марічки на нове життя, або осмислення Ярослава, чи навіть епілог років за пять?
Пишіть ваша цікавість підкаже, як рухатися далі.
